Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

теж ми бачили і багатіїв, і бідняків. По мечетях, портали яких оздоблені різьбленими з золота квітами, а склепіння немов підпирають саме небо, бідняків не побачиш. Вони й самі не насміляться зайти в такий храм помолитися. На базарі, на чільному місці, товари теж для тих мандрівників, що добрий гаманець мають. А сірома хіба що біля базарної брами сидить або на вузькій курній вуличці, де кожна гарба, проїжджаючи, здіймає хмару куряви до самого неба. Та ще на цвинтарі. Тих цвинтарів у Каїрі не злічити. За кожною мечеттю — по одному.

Після Каїра Аппанбай та його супутники вирішили оглянути ще Багдад і Дамаск. У цих містах теж на кожному кроці були мечеті, медресе та цвинтарі. І святі місця. Раз у раз ми спинялися, щоб уклонитись гробниці того чи того святого. Віддавши шану Багдадові й Дамаску, ми рушили нарешті до Медіни. Два дні верстали шлях через пустелю, зазнаючи нелюдських мук. Навкруг нас, скільки бачили очі, були самі піски і жодного деревця. Надвечір другого дня ми вгледіли попереду якесь селище, схоже здаля на наш Селькельди. Убоге, понуре селище, покинуте не знати чому його мешканцями. Провідники й погоничі верблюдів порадили нам саме тут зупинитися на ночівлю. Так ми й учинили. Наші господарі полягали спати в будинку, над яким зберігся дах, а ми — прямо на подвір'ї сусідньої садиби. І от, щойно ми обляглися, надворі зчинилася запекла стрілянина. Я вискочив подивитися, що сталося, й побачив якихось чужинців, що гасали по селищу, хто верхи на конях, а хто спішившись. Цієї ж миті щось свиснуло в мене над вухом, я поточився й упав долі. Сам не знаю, скільки пролежав без тями; коли ж розплющив очі, побачив, що на дворі вже зазорів день. Обличчя, шия, комір сорочки були мокрі. Утерши рота, я побачив на руці кров і відчув, що можу знову знепритомніти. Тоді я закричав щосили. Але на мій крик ніхто не озвався. Я насилу підвівся й, похитуючись, рушив до будинку, де зупинився на ночівлю Аппанбай. Увійшовши, я скам'янів від жаху: Аппанбай і його супутники лежали на долівці в калюжі крові. «Баю-ата!» — зойкнув я в розпачі, проте мені знову ніхто не відповів.

Так я зрозумів, що з усього нашого гурту один я тільки й залишився живий. У мене похолонуло серце: адже довкола цього мертвого селища — безмежна, безлюдна пустеля… Що діяти? Куди податись? Якби ж то я знав! Хотілося заволати на весь світ… Та хіба то допоможе?! Хто мене тут почує, хто знайде?! Час минав, сонце підбилося високо вгору, стояло майже над головою і пекло нестерпно. Повертатися до мерців я боявся, рушити кудись теж не наважувався. Але після розпачливих роздумів вирішив усе-таки вертати назад. «Хай буде, що буде», — підбадьорював я себе, рушаючи в дорогу, бо лишатися в мертвій пустці було просто безглуздо.

Понад два дні чвалав я під нещадним палючим сонцем до невеличкого арабського селища. Я довго пояснював його мешканцям, певна річ, на мигах, — хто я, звідки прийшов і що зі мною сталося. На превеликий подив, моя історія нікого не вразила й не здивувала, бо в тих місцях такі пригоди, либонь, були звичним ділом. Мені дали вмитися й перевдягтися, нагодували й напоїли. А другого дня я і двоє чоловіків на двох верблюдах рушили до місця, де сталася драма. Там ми поховали тіла вбитих, до яких уже внадилися були шакали та круки, і прочитали над ними джанозу[18].

Разом з арабами я знову повернувся до селища. А де мені було подітися?! Розбійники обібрали убитих до нитки, отже, і я лишився без копійки. Довелося мені майже тиждень жити в тому селищі з чужої ласки, не знаючи, що робити й куди податись. Одне тільки я знав: треба добутися до якогось міста. Але як? Чим? За які гроші?..

Джура замислився і замовк на мить. Одірвавши клапоть старої газети, скрутив довгу, товстелезну цигарку і, закуривши, повів далі:

— Одне слово, ука, розгубився я тоді. А людина завжди повинна тримати себе в руках. Хтозна, яке ще лихо могло спіткати мене. На моє щастя, за кілька днів у селище зайшов караван, що прямував з Медіни в Багдад. Я насилу вблагав караванбаші взяти мене з собою. Він погодився за умови, що я всю дорогу йтиму пішки й підганятиму верблюдів. За це він пообіцяв мене годувати. Я нетямився з радощів… За кілька днів, збивши ноги до крові й перевівшись на бадилину, я дістався-таки до Багдада. А у великому місті й клопоти більші. Тут людина схожа на мураху. Хто ти? Чого сюди заблукав? Ніхто тебе не спитає, піхто тобі не поспівчуває. На багдадському базарі я розпрощався з караванбаші, уклінно подякувавши йому за добре серце, і опинився віч-на-віч з велелюдним чужим містом.

Багдадський базар вирував. Тут можна було купити все, окрім хіба що людської душі. Маєш гроші — тобі й пташиного молока піднесуть. Тільки тут я збагнув вагу тих розтриклятих грошей. Батько й мати — ось що таке гроші: маєш їх — і весь світ твій. На багдадському базарі я бачив купців, що, в одну мить втративши багатство, накладали на себе руки. А бачив і таких, що в одну мить здобували такі статки, зрівнятися з якими могли б тільки скарби самого шаха. І нікому не було діла до таких голодранців, як я.

Усі тут були пойняті жадобою багатства, прагнули будь-що забагатіти. Гроші були для цих людей пророком, базар — їхньою Меккою. Та, власне, і мені ця Мекка повинна була дати засоби до існування. Почав я з того, що вистежував на базарі якогось немічного дідуся чи бабусю і ходив за ними назирці, доки вони скупляться, а тоді зголошувався донести все куплене додому. Одні раділи, що я вчасно опинився поряд, інші сварились і проганяли, а тоді, крекчучи, самі завдавали собі на горба клумаки. Я не ображався, бо знав, що і в них кожен гріш лічений. Отак я й перебивався з хліба на воду. Базар був для мене і полем, і домом.

Так минув рік. І весь цей час думкою я линув додому, до своєї дружини. Півроку, міркував я, вона ще могла чекати. А потім, мабуть,