Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

охолола. Чи, може, ні? Навряд чи встигла вона мене покохати. Бо тільки три дні ми й були разом. Я вже насилу міг пригадати її обличчя — воно поблякло в моїй пам'яті. Отже, і моя дружина, мабуть, теж забула мене. До того ж вона молода і гарна, має хату й землю, — хто відмовиться від такої жінки?!

На цю думку серце заходилося щемом, розпука паралізувала волю. І не було кому вилити свою тугу, не було кому пожалітись. Якби знайшлася людина, що розуміла б мою мову, людина, якій я міг би повідати про свій біль та муку, мені, здається, полегшало б. Може, й була десь така душа, схожий на мене невдаха і заброда, та де ж його шукати, якщо навіть на багдадському базарі він мені не стрівся.

Минав третій рік мого перебування в Багдаді, коли мені все-таки пощастило. Одного дня я стояв, як завжди, біля воріт базару з доброю мотузкою на поясі і нишпорив очима по тих, що вже встигли скупитися. Зненацька мою увагу привернула якась ніби знайома говірка, я прислухався й почув турецьку мову. Стрепенувшись, я почав продиратись крізь натовп на ті голоси. Виявилося, що турецькою мовою говорили двоє заможних, по-європейському вдягнених чоловіків. Вийшовши з базару, вони неквапом простували до фаетона, що чекав на них на розі вулиці. Я кинувся їм навперейми, наче вони в ту ж мить могли доправити мене на батьківщину. Коли старший з них, сивоголовий чоловік, поставив ногу на приступку фаетона, я підскочив до нього й допоміг йому вмоститися на подушках.

— Дякую, — мовив той і став копирсатися в гаманці.

Та я випередив його, заволавши:

— Ні, ні! Мені не потрібні гроші! Тільки заберіть мене звідси, ага…

— Куди? — здивувався молодший.

— Куди зможете… Недоля закинула мене горопашного на чужину! Допоможіть мені вибратися звідси, — благав я їх.

Молодший турок засміявся. А сивий проказав:

— Усі ми чужинці в цьому світі, і не повинні на це нарікати… А ти що, може, турок? Хто ти є?

Я забелькотів, намагаючись похапцем розповісти свою сумну історію — і про розбійників, і про жорстоке вбивство, і про те, як сам лишився живий.

З обличчя старшого турка було видно, що він мені співчував. А молодший пошептав тому щось на вухо і знов посміхнувся. Мабуть, не вірив моїм словам.

Помітивши це, я вчепився в руку старого і став благати:

— Ага, повік вашим рабом буду, тільки заберіть мене звідси.

Старий сказав щось своєму молодшому супутникові і знов обернувся до мене:

— Гаразд. Завтра вранці приходь у порт. Спитаєш контору Іскандербея.

Мовивши так, він значливо поглянув на свого товариша. Фаетон рушив, а я обнадієний і щасливий довго дивився йому вслід.

Другого ранку я вдосвіта прибіг у порт і знайшов контору Іскандербея. Старий турок, виявляється, був багатий комерсант. Його кораблі доправляли товари в багато країн світу. Він звелів, щоб мене взяли на танкер, що перевозив нафту. Так почалися мої нові поневіряння на чужині.

Майже юнаком потрапив я у Стамбул, і прожив там вісімнадцять років свого життя. І не було, либонь, у цьому великому місті вулиці, якою б я не ходив, не було роботи, до якої б я не брався.

Заробивши якийсь дріб'язок, я передусім найняв куток неподалік від Кок-мечеті, де мешкали ще троє таких самих сіром, як і я. Один з них був носій, другий — арба-кеш, третій — продавець газет. Незабаром ми заприятелювали і жили собі мирно та дружно, а дякуючи Алібеєві, що продавав газети, були навіть обізнані з усім, що діялося в світі. Коли він знаходив у своїх газетах якусь звістку про Росію, а надто про Туркестан, то незагайно прибігав до мене, щоб прочитати все, що могло мене зацікавити.

Людину на чужині, навіть коли вона живе заможно, з'їдає туга по батьківщині. Тому не дивно, що моє серце радісно трепетало і від добрих, і від прикрих вістей з рідних країв. «Повернутися б колись на батьківщину, — мріяв я, — припасти обличчям до жовтої, мов щире золото, рідної землі, а по тому й померти не страшно». Минула моя молодість, настали зрілі літа, а туга дедалі більше ятрила моє серце.

І от одного дня — я тоді візникував, і хазяїн платив мені хоч і невеликі гроші — четверту частину виручки, проте їх вистачало на харчі, так от, одного дня я саме чекав з фаетоном біля мечеті Айя-Софія на свого пасажира, що пішов відправити намазгар[19], коли раптом з-за рогу вихопилися хлопчаки, що продавали газети. Вони бігли й кричали:

— Революція! В Росії революція!

— Царя Миколу скинуто з трону!

— В Росії революція! Утворено Тимчасовий уряд!

Я стояв, нічого не розуміючи, проте відчував: сталося щось дуже важливе і добре. Якщо скинуто царя, то поганим це не може бути. Я негайно купив газету. Великими чорними літерами там справді було написано про революцію, про скинутого царя і про Тимчасовий уряд.

Увечері прийшов Алібей, і ми до пізньої ночі обговорювали цю незвичайну новину. Навіть хильнули трохи з радощів. Щастя розпирало нам груди…

— Сподіваюся, ти розумієш, Джуро-ага, що значить слово революція? — допитувався Алібей. — Революція — це рівність, це достаток, це гідне людини життя.

У цей вечір я відчув, що немає в світі сили, яка б могла вдержати мене від повернення на батьківщину. І сказав про це Алібеєві.

— Ми про це поміркуємо, — мовив він. — На те вона й батьківщина, на те вона й мати, щоб пориватися до неї. Та ще в такий час. Ми про це поміркуємо.

Що саме він мав на увазі, обіцяючи «поміркувати», я збагнув лише згодом. Вияляється, він надумав зібрати серед знайомих грошей, щоб вирядити мене додому. Коли я про це дізнався, то не міг утримати сліз. До смерті не забуду великодушності цих зовсім чужих мені людей.