Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Оце і все?

Жінка кивнула головою.

— А я вже боявся, що ти з двома носами вродилася, — пожартував я й потягнув за кінець хустки. — Ану, покажись!

— Ні, — перелякано заперечила вона і щільніше запнулася хусткою.

— Чого це ти? — здивувався я. — Ховатися треба від чужих, а я тепер твій чоловік.

— Бо ви… бо ви мене однаково покинете, — пробелькотіла Ортикбуш і заплакала.

— Ти що, з глузду з'їхала? Я ж не байський синок, щоб кидати свою жінку. Хто це тобі таке нашепотів?

— Усі кажуть…

— Хто це — «всі»?

— Усі, — повторила вона, проте так і не сказала, хто саме.

— Ну а куди ж я подінусь, як тебе покину?

— Бай-ата у хадж збираються. І вас хочуть узяти з собою…

Для мене це була несподіванка. Цього мені ще ніхто, навіть сам бай не казав. Та зрештою і в цій новині я не вбачав нічого жахливого. Тому знов їй дорікнув:

— Ти мене дивуєш. А що, власне, такого, якщо я в той хадж і вирушу? Нічого зі мною не станеться, повернусь. Чи боїшся, що довго чекати доведеться?

— Ні, — відмовила дружина. — Скільки скажете, стільки й чекатиму.

— Коли так, чого ж ти боїшся? — спитав я майже сердито.

— Що ви звідти нову дружину собі привезете…

Я засміявся.

— Отакої! Та ти й справді навіжена! Ще невідомо, чи я одну тебе зможу прогодувати, а що вже про другу балакати!

Ці слова, здається, переконали Ортикбуш. Вона ніби заспокоїлась і поволі стягла з голови хустку. Я остовпів — така вона була гарна. Найбільше мене вразили її очі… Чорні як ніч і водночас по-дитячому чисті й живі. А голос її мене просто зачарував…

Джура зітхнув, знову скрутив цигарку і довго мовчав. А я, не спускаючи з нього очей, нетерпляче ждав, що він казатиме далі.

— Тільки два дні ми й побули з нею разом, — мовив нарешті Джура. — А на третій, уранці, зібрала вона своє збіжжя й поїхала гарбою в Шагози, де Аппанбай виділив нам від щедрот своїх шмат землі і хатину. А я того ж таки дня подався з баєм у Самарканд. Коли б я тільки знав, яких поневірянь доведеться мені зазнати під час цієї мандрівки, скільки лиха звалиться на мою голову, то забрав би свою дружину і втік куди очі світять. Але ж нездатна людина прозирнути у свій завтрашній день. Та я тоді й не відчував сумнівів і тривог, навпаки, навіть радів з наступної подорожі. І то правда — хто ж відмовиться від нагоди побачити чужі, далекі краї. Каїр, Багдад, Мекка й Медіна, — назви цих міст раніше я й уві сні не чув. Бвй сказав, що наша подорож триватиме цілий рік, а може, й півтора. А після повернення я, мовляв, матиму і землю, і оселю. Чого ж побиватися?! А дружина моя зажурилась. Мабуть, відчувало її серце якесь лихо. Цілу ніч напередодні від'їзду вона проплакала. Я пробував її заспокоїти, але марно, став умовляти — безуспішно. Тоді насварився на неї:

— Сказилася ти, жінко, чи що?! Чого ревеш? Я ж бо не по смерть збираюся! Час вийде — до тебе ж і повернуся. Радіти треба, дурна твоя голова, що чоловік ходжею стане!

— Мені не ходжа потрібен, а чоловік. Ви мені потрібний, — промовила вона крізь сльози.

— Годі, годі! Не плач. Не боса й гола лишаєшся. Дякуй аллаху, що й дах над головою маєш і землі шмат!

Ортикбуш замовкла, побоюючись, мабуть, що я знов буду гримати. Затихла і тільки на прощання шепнула мені ще кілька слів. Отак ми й роз'їхалися: вона — в Шагози, я — в Самарканд. Однак у Самарканді пробули недовго. Може, з тиждень. А тоді рушили на Термез. Там до нас приєдналися ще з десяток прочан. Були то все заможні люди, що, як і Аппанбай, вирішили решту свого життя присвятити богоугодним ділам.

Наша подорож до Каїра була доволі приємна. З грошима, як то кажуть, і в хащі пообідати можна. Мандрували ми по-всякому: де — верхи на конях, де — верхи на верблюдах, а часом і пішки плентали. Але надто здороженими себе ніколи не почували. На кожній зупинці багатих прочан завжди чекали і коні, і їжа, і нічліг.

Аппанбай був освічений чоловік, за своє довге життя прочитав чимало книжок, і тому ми не просто подорожували, а й поклонялися святим місцям, які нам траплялися в дорозі, не кваплячись оглядали славетні міста. У Кабулі, наприклад, Аппанбай читав коран на могилі шаха Бабура, а після того влаштував учту для жебраків і сиріт. У Гераті так само вшанував могилу шейха Убайдулли. Отож помалу та неквапом, виїхавши восени з Самарканда, ми тільки навесні добулися до Каїра.

Велике місто — Каїр. Згодом я побував і в Багдаді, і в Дамаску, але навіть їх не можна порівняти Каїром. На кожному кроці тут мечеті й гробниці святих, на кожному кроці — націлені в небо стрункі мінарети. І сила-силенна люду. Всі араби ходять у білому вбранні, тільки жінки, на відміну від чоловіків, звичайно запинають обличчя. Серед білих тюрбанів ми, в своєму одязі, либонь, видавалися місцевим мешканцям справжніми почварами.

У Каїрі ми пробули цілий тиждень. Сотворили намаз у мечеті Хазрат Амр, вклонилися могилі Каїдбея, виплакалися, припавши лицями до камінних брил фіалкового й рожевого кольорів, по яких ступала нога пророка Магомета. Одне слово, кожен день нашого перебування в Каїрі сповнений був молінням й поклоніннями святим місцям. Власне, молилися, як правило, наші господарі, а ми, їхня челядь, і вдень не мали спочинку, і вночі спали з нашорошеними вухами, щоб почути, коли бай кахикне. Однак наші очі завжди були при нас, і часом, коли баї лягали відпочити в готелі, ми квапилися поблукати каїрськими вулицями. І от що я тобі скажу, ука, життя, виявляється, скрізь однакове, в усіх кінцях світу. Там