Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

Він з усмішкою зиркає на мої подерті джинсові шорти.

– Звісно, ні! – сміюсь я, ніби сама думка видається мені кумедною. – Гаразд. Добре. Тоді я зараз… підберу собі одяг.

Я знову обертаюся до валізки, розстібаю її, відкидаю кришку і розглядаю свою мачулку.

Що мені робити? Люк знімає сорочку. Спокійно бере іншу, блакитну. За хвилину він глипне на мене і спитає: ти готова?

Так, мені терміново потрібен рішучий план дій.

– Люку, я передумала, – кажу я, клацнувши кришкою своєї валізи. – Не йдімо в той бар.

Люк здивовано зводить очі, і я всміхаюся йому найспокусливішою усмішкою, на яку лише здатна.

– Залишімось тут, замовмо вечерю в номер і… – я ступаю кілька кроків назустріч йому, послаблюючи зав’язки на своїй кофтинці, – і подивімося, куди покличе нас ця ніч.

Люк позирає на мене, стоячи у своїй напівзастебнутій блакитній сорочці.

– Знімай її, – велю я низьким голосом. – Навіщо вдягатися, коли все, чого ми хочемо – це роздягнути одне одного?

Губи Люка повільно розтягаються в усмішку, очі починають блищати.

– Ти так слушно говориш, – каже він, ідучи до мене, розстібає сорочку, і вона падає на підлогу. – Не розумію, що я собі думав.

«Дякувати Богу! – зринає в моїй голові, коли він простягає руки до моєї кофтинки і лагідно починає розв’язувати її. – Це просто прекрасно. Це саме те, чого я…»

О-о-о-о… Ммммм…

Насправді, це просто збіса знаменито.

Наступного ранку о пів на дев’яту я ще не вставала. Зовсім не хочу ворушитись, анітрішечки. Хочу лежати в цьому чудовому, зручному ліжку, загорнувшись у розкішну білу вафельну ковдру.

– Ти на весь день там залишишся? – питає Люк, усміхаючись до мене.

Я пірнаю в подушки, вдаючи, ніби не чую його. Мені просто не хочеться вставати. Тут так затишно, так тепло, так добре.

До того ж – малесенька дрібничка! – у мене й досі немає одягу.

Я вже тричі потайки телефонувала на рецепцію, щоб спитати про свою «Швидку доставку» (вперше – коли Люк був у душі, вдруге – коли я сама була в душі, з того розкішного телефона у ванній, і ще раз – дуже швидко – коли Люк виходив у коридор, бо я сказала, що почула котяче нявчання).

Пакунка так і не отримали. У мене зовсім немає одягу. Ні одежиночки. Анічогісінько.

Досі це було не дуже й важливо, бо я просто валялася в ліжку. Та я вже не можу їсти круасани, і в мене не влізе ще більше кави, і в душ удруге поспіль я не піду, а Люк стоїть напіводягнений.

Господи, нічого не вдієш – мені просто доведеться знову вбиратись у вчорашній одяг. Це справді огидно, але чим я ще можу тут зарадити? Просто вдам, ніби в мене до нього особливі почуття, а можливо, – сподіваюсь! – я встигну в нього вскочити, і Люк цього навіть не завважить. Адже рідко коли хтось помічає, в чому ти…

Стривайте.

Стривайте-но хвилинку. Де мій учорашній одяг? Я точно кинула його просто на підлогу…

– Люку, – питаю я якнайбайдужливіше. – Ти не бачив одягу, в якому я вчора приїхала?

– Так, бачив, – відповідає він, відриваючи очі від своєї валізи. – Я його сьогодні віддав у пральню разом зі своїми речами.

Я витріщаюся на нього, не годна навіть дихати.

Мій єдиний на всім білім світі одяг забрали у пральню?

– Коли… коли його повернуть? – нарешті видушую з себе.

– Завтра вранці, – Люк обертається й дивиться на мене. – Вибач, я мав попередити. Але ж це не проблема, правда? Не думаю, що тобі варто непокоїтися. Вони працюють просто бездоганно.

– Ой, та ні! – запевняю я високим тремтливим голосом. – Ні, й я не турбуюся!

– Ну то гаразд, – каже він з усмішкою.

– Гаразд, – повторюю я і всміхаюсь у відповідь.

О Боже! Що мені робити?

– А, ще в шафі повно вільного місця, – каже Люк, – хочеш, я щось із твого повішу?

Він тягнеться до моєї валізки, і я, не встигнувши опанувати себе, чую власний панічний вереск:

– Ні-і-і-і-і! Все добре, – додаю я, коли він здивовано зиркає на мене. – Там усе… здебільше плетене.

О Боже! О Боже! Тепер він узувається. От що мені робити?

«Ну ж бо, Бекі, – гарячково думаю я. – Одяг. Щось натягти на себе. Байдуже що».

Щось із костюмів Люка? Ні. Він вирішить, що це надто вже дивно. До того ж кожен його костюм коштує близько тисячі фунтів, і я просто не наважуся закотити рукави.

Мій готельний халат? Вдати, ніби халат з вафельними капцями – останній крик моди? Ой, ну не можу ж я скрізь ходити в халаті, наче по спа-салону. Обернуся просто на посміховисько.

Ну ж бо, в готелі має бути одяг. А як щодо… уніформи покоївок! Так, це вже щось! У них десь має бути стійка з цими формами, правда ж? Гарненькі маленькі сукенки з капелюшками до комплекту. Я зможу сказати Люкові, ніби це з останньої колекції «Прада», і зостанеться лише сподіватися, що ніхто не попросить мене прибрати в номері…

– До речі, – каже Люк, шукаючи чогось у своїй валізі, – ти в мене забула оце.

Я здивовано витріщаюся на нього, і він кидає мені щось через усю кімнату. Щось м’яке, з тканини… і, зловивши це щось, я мало не плачу з полегкості. Це одяг! Точніше, одна-єдина завелика на мене футболка від «Кельвін Кляйн». Я ще ніколи в житті так не раділа простій запраній сірій футболці.

– Дякую! – кажу і змушую себе полічити до десяти, перш ніж додати ніби мимохідь: – Загалом, може, її я сьогодні й одягну.

– Одягнеш? – Люк зчудовано дивиться на мене. – Я думав, що це нічна сорочка.

– Так і є! Це нічна сорочка… і вона ж… сукня, – кажу я, натягаючи одежину через голову.

І, дякувати Богові, вона сягає середини стегон. Її запросто можна вважати за сукню. І… ха! У моїй косметичці є еластична чорна стрічка для волосся, з якої може вийти пояс…

– Гарненько вийшло, – каже Люк, насмішкувато спостерігаючи, як я натягаю її на себе. – Хоч трохи коротко…

– Це міні-сукня, – твердо кажу я і повертаюся, щоб поглянути на своє віддзеркалення.

І – о Боже! – таки дуже коротко. Але вже пізно щось із цим робити. Я