Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

– „Файненшел Таймс“, – упевнено відповідаю я.

– Авжеж, – кидає Люк, щось пишучи. – Тож одну „Файненшел Таймс“ і „Дейлі Ворлд“ для мене.

Я підозріливо зиркаю на нього, але його обличчя лишається незворушним.

– Вам уранці подати чай? – питає консьєрж, клацаючи комп’ютером. – Чи каву?

– Каву, будь ласка, – каже Люк. – Нам обом, думаю…

Він запитливо дивиться на мене, і я киваю.

– У вашому номері буде пляшка шампанського за рахунок закладу, – пояснює консьєрж. – Також можете цілу добу замовляти їжу та напої в номер.

Це дійсно топове місце. Тут усіх упізнають на обличчя, дарують шампанське і ніхто досі не прохопився про мій пакунок від „Швидкої доставки“. Звісно, тут усвідомлюють, що це конфіденційне питання. Розуміють, що дівчина не завжди хоче, щоб її хлопець знав про кожен пакунок, привезений для неї, і чекають, доки Люк зникне, перш ніж мене повідомити. Ось воно, клієнтоорієнтоване обслуговування! Ось чому варто зупинятися в хороших готелях.

– Коли вам ще щось буде потрібне, міс Блумвуд, – каже консьєрж, багатозначно дивлячись мені в очі, – будь ласка, не соромтеся звертатися до мене.

Бачите? Приховане інформування і все таке.

– Неодмінно, не хвилюйтеся, – відповідаю я, з розумінням усміхаючись йому. – Лише за мить.

Я показую очима на Люка, а консьєрж дивиться байдуже, неначе й гадки не має, про що це я. Господи, просто неперевершений сервіс!

Нарешті Люк закінчує писати й повертає всі документи. Консьєрж простягає йому великий старомодний ключ від кімнати й викликає носія.

– Не думаю, що нам потрібна допомога, – всміхається Люк, підіймаючи мою маленьку валізку. – Я не надто обтяжений.

– Ти йди, – кажу я йому. – А я хочу… дещо перепитати. Про завтра.

Я всміхаюся Люкові, і він, провагавшись якусь мить, на моє полегшення, рушає до сходів.

Ледве він зникає, я повертаюся до стійки.

– Я заберу зараз, – тихо кажу я консьєржеві, що відвернувся й заглядає в якусь шухляду. Він підводить голову і здивовано витріщається на мене.

– Даруйте, про що ви, міс Блумвуд?

– Усе гаразд, – мовлю я ще багатозначніше. – Можете тепер мені віддати. Доки Люка немає.

На обличчі консьєржа відбивається тривога.

– Що саме ви…

– Можете віддати мені мій пакунок, – стишую я голос. – І дякую, що не сказали нічого зайвого.

– Ваш… пакунок?

– „Швидка доставка“.

– Яка „Швидка доставка“?

Я дивлюся на нього, і в мене виникає лихе передчуття.

– Пакунок з усім моїм одягом! Той, про який ви нічого не говорили… Той, що…

Я замовкаю, помітивши вираз обличчя консьєржа. Він і гадки не має, про що це я балакаю, так? Гаразд. Без паніки. Хтось точно має знати, де він.

– Для мене має бути пакунок, – пояснюю я. – Десь такого розміру… Його мали доставити сьогодні вранці…

Консьєрж хитає головою.

– Вибачте, міс Блумвуд. Для вас немає жодного пакунка.

Раптом я відчуваю глибоке спустошення.

– Але… пакунок має бути. Я надіслала його вчора „Швидкою доставкою“. До „Блеклі-Голлу“.

Консьєрж спохмурнів.

– Шарлотто! – гукає він у якусь службову кімнату. – Чи доставляли посилку для Ребекки Блумвуд?

– Ні, – з’являється Шарлотта. – Коли вона мала прийти?

– Сьогодні вранці, – пояснюю я, намагаючись стримати відчай.

Що завгодно, куди завгодно, до завтрашнього ранку! Адже вона має бути десь тут, правда ж?

– Вибачте, – каже Шарлотта, – але ми нічого не отримували. Це було дуже важливо?

– Ребекко? – долинає голос зі сходів.

Обернувшись, я бачу Люка, що дивиться на мене.

– Щось не так?

О Боже!

– Ні! – радісно запевняю я. – Звісно, ні! Що, в біса, могло піти не так?

Я рвучко відвертаюся від стійки, і доки ні Шарлотта, ні консьєрж не встигли нічого сказати, поспішаю до сходів.

– Усе добре? – питає він, коли я до нього підходжу, і всміхається мені.

– Звісно! – відповідаю я голосом, на кілька тонів вищим, аніж зазвичай. – Усе чудово!

Це просто неможливо. У мене немає одягу.

Я у відпустці з Люком, в крутезному готелі, – і в мене немає одягу. Що мені робити?

Я не можу зізнатися йому в усьому. Я просто не можу зізнатися, що моя валізка – то лише вершечок одягового айсберга. Не можу, після того, як я страшенно цим хизувалася. „Доведеться… імпровізувати, – розпачливо думаю я, коли ми завертаємо і йдемо ще одним розкішним коридором. – Убратися в його одяг, як Енні Голл або… або обірвати фіранки, знайти швацьке приладдя… і швидко навчитися шити…“

– Усе добре? – питає Люк, і я ледь усміхаюсь у відповідь.

„Заспокойся, – твердо наказую я собі. – Просто… заспокойся“. Пакунок неодмінно приїде завтра вранці, тож треба протриматися лише одну ніч. Принаймні косметика моя зі мною…»

– Прийшли, – каже Люк, зупиняється біля дверей і відмикає їх. – Як тобі?

Ого! Доки я оглядаю величезну простору кімнату, моя тривога на якусь мить відступає. Тепер я розумію, чому Люкові так подобається цей готель. Він просто розкішний – точнісінько як його квартира, з безкраїм білим ліжком, накритим величезною вафельною ковдрою, з найсучаснішим музичним центром та двома замшевими диванами.

– Ти на ванну поглянь, – припрошує Люк.

Іду за ним і… Я просто приголомшена. Величезна заглиблена ванна-джакузі, оздоблена мозаїкою, а над нею – найбільший душ, який мені тільки доводилося бачити, і ціла поличка найвишуканіших ароматичних олійок.

Може, варто мені просто просидіти всі вихідні у ванні.

– Так, – мовить він, повертаючись до кімнати. – Не знаю, що ти хотіла б зробити… – він підходить до своєї валізи, клацає замком, відмикаючи її, – і я бачу щільні ряди сорочок, випрасуваних його домогосподинею. – Але, думаю, спершу варто розкласти одяг…

– Розкласти одяг! Звісно, – весело погоджуюсь я і йду до своєї маленької валізки, торкаюся застібки, однак не розстібаю її. – Та чи не краще… – раптом випалюю я, ніби це щойно спало мені на думку, – чи не краще нам піти чогось випити? А з речами розберемося потім!

Геніально. Спустимося вниз і добряче накидаємось, а завтра вранці я просто вдаватиму, що хочу спати, і пролежу в ліжку, доки мій одяг не доставлять. Дякувати Богу. Бо мені вже починало…

– Чудова думка, – згоджується Люк. – От тільки перевдягнуся.

Він порпається у валізі, дістає штани і хрумтливу блакитну сорочку.

– Перевдягнешся? – перепитую я, помовчавши. – А там… суворий дрес-код?

– Не те щоб суворий… – відповідає Люк. – Однак не йти ж туди… ну,