Сара Груен - Води слонам

Камеля вільно звисають на плечах Ерла. Старий хихикає й зітхає.

Ерл садить Камеля на приступку дверей вагона, кричить комусь всередину і повертається.

– Шмурдяк доведе стариганя, – бурмотить він, маршируючи повз мене. – Якщо він не виплюне свої кишки, то врешті звалиться з бісового потяга. Я сам взагалі не п’ю, – кидає він через плече.

Я стою там, де він сказав чекати. Він здивовано обертається.

– То ти йдеш чи як?

ОСТАННІ ЧАСТИНИ ПОТЯГА ВІД’ЇХАЛИ, а мене поселили під лавкою у спальному вагоні напроти одного чоловіка. Він – законний власник цього приміщення, але його переконали дозволити мені перекантуватися тут кілька годин за один долар, який я мав. Він усе одно незадоволений, тому я підтягую коліна якомога ближче, щоб займати якнайменше місця.

Аромати від брудних тіл і непраного одягу стоять нестерпні. На лавках у три яруси лежать по одному, іноді по два чоловіки, у проміжках теж люди. Хлопець навпроти мене на підлозі підбиває тонку сіру ковдру, намагаючись сформувати подушку.

Через гамір голосів пробивається звук:

– Ojcze nasz któryś jest w niebie, swięc´ sie imie Twoje, przyjdź królestwo Twoje{5}…

– Боже мій. – Мій сусід виглядає у прохід. – Говори англійською, ти, пшек довбаний! – Тоді сідає назад на лаву й хитає головою. – Набридли вже. Прямо з емігрантських кораблів.

– …i nie wódz nasź na pokuszenie ale nas zbaw ode złego. Amen{6}.

Я відхиляюся до стіни й заплющую очі, шепочу:

– Амінь.

Потяг смикається. На секунду загоряються вогні й зразу гаснуть. Десь попереду виє свисток. Ми рушаємо, світло загоряється знову. Я смертельно втомлений, б’юся головою об стіну й не помічаю.

Через якийсь час прокидаюся і бачу перед собою пару робочих черевиків.

– Готовий?

Я киваю, намагаюся зібратися докупи.

Чую, як хрустять кістки. Бачу коліна і врешті обличчя Ерла.

– Ти все ще тут? – питає він, зазираючи під лаву.

– Ага. Вибачте.

Я випрямляю плечі й намагаюся встати.

– Ну слава богу, – каже мій сусід.

– Pierdol się{7},– відказую йому.

За кілька метрів від мене хтось пирскає.

– Ходімо, – каже Ерл. – Ал хильнув достатньо, щоб розслабитися, але поки недостатньо, щоб озвіріти. Думаю, це твій шанс.

Він проводить мене через кілька спальних вагонів. Коли ми доходимо до останнього, перед нами наступний – зовсім інші стіни. Через віконце я бачу чисті меблі та красиві світильники.

Ерл обертається до мене:

– Готовий?

– Так.

Ні, я не готовий. Ерл бере мене за карк і гатить обличчям у дверну раму. Іншою рукою розчахує розсувні двері й жбурляє мене всередину. Я падаю вперед з розпростертими руками, приземляюся біля мідних перил. Встаю, озираюся в шоці на Ерла. А тоді бачу решту людей.

– Це що таке? – питає дядько Ал із глибини шкіряного крісла.

Він сидить за столом із трьома чоловіками, в одній руці тримає товсту сигару між вказівним і великим пальцями, а в іншій – карти віялом. Перед ним стоїть чарка бренді, а трохи далі лежить купа покерних фішок.

– Застрибнув на потяг, сер. Знайшов його в спальному вагоні під лавою.

– Справді? – питає дядько Ал.

Він ліниво тягне цигарку, тоді кладе її на край попільнички. Відхиляється в кріслі, дивиться на власні карти й повільно випускає дим через кутики рота.

– Беру твої три, піднімаю на п’ять, – говорить він, нахиляючись уперед і посуваючи стопку фішок у банк.

– Хочете, вижену його? – питає Ерл, підходить до мене й ставить на ноги, піднявши за комір.

Я намагаюся вхопити його за зап’ястки, щоб повиснути, якщо він знову захоче мене жбурнути. Переводжу погляд від дядька Ала на Ерлове підборіддя – єдина частина його обличчя, яку я бачу, – і назад.

Дядько Ал складає карти й обережно кладе їх на стіл.

– Не зараз, Ерле, – каже він, бере сигару й затягується. – Посади його назад.

Ерл опускає мене туди само на підлогу, спиною до дядька Ала. Намагається поправити на мені піджак.

– Підійди, – говорить дядько Ал.

Я виконую наказ, радо відсуваючись подалі від Ерлових рук.

– Не думаю, що ми мали задоволення познайомитися, – продовжує Ал, випускаючи кільце диму. – Як тебе звуть?

– Джейкоб Дженковскі, сер.

– І скажіть, як ваша ласка, Джейкобе Дженковскі, що ви робите на моєму потязі?

– Шукаю роботу.

Дядько Ал пильно на мене дивиться, продовжуючи випускати кільця диму. Інша його рука лежить на животі, він слабко відбиває ритм пальцями по жилету.

– Колись працював у цирку, Джейкобе?

– Ні, сер.

– А бував у цирку, Джейкобе?

– Так, сер. Звісно.

– У якому?

– У Рінглінгів, – кажу я й одразу тамую подих, обертаючи голову до Ерла – той погрозливо розширив очі.– Було жахливо. Нестерпно, – додаю я спішно, обертаючись назад до дядька Ала.

– Ну, це факт, – відказує він.

– Так, сер.

– А ти бачив наше шоу, Джейкобе?

– Так, сер, – відповідаю я і відчуваю, що шаріюся.

– І як тобі?

– Воно… видовищне.

– А що сподобалося найбільше?

Я нервово вдихаю, намагаючись щось вигадати.

– Номер із чорними й білими кіньми. І дівчиною в рожевому. З блискітками, – кажу нарешті.

– Чуєш, Августе? Хлопцеві подобається твоя Марлена.

Чоловік навпроти дядька Ала піднімається й обертається – це той, що був у звіринці, тільки тепер без циліндра. Його красиве обличчя непорушне, волосся напомаджене. Він також має вуса, але, на відміну від дядька Ала, у нього вони тільки вздовж губів.

– То ким ви себе бачите в цирку? – питає дядько Ал.

Він нахиляється вперед і бере чарку зі столу, трохи збовтує віскі по колу і випиває одним ковтком. Нізвідки з’являється офіціант і наповнює склянку.

– Я все що завгодно можу робити. Але, якщо це можливо, я б хотів працювати з тваринами.

– Тваринами. Ти чув це, Августе? Хлопчина хоче працювати з тваринами. Ти, мабуть, хочеш носити воду слонам, я правильно розумію?

Ерл піднімає брови.

– Але, сер, у нас же немає…

– Заткнися! – гаркає дядько Ал і схоплюється на ноги.

Він зачепив рукавом чарку на столі, вона впала на килим. Він дивиться на чарку, стиснувши кулаки, його обличчя швидко темнішає. Тоді починає кричати не по-людськи й топтати скло знову й знову.

На секунду все стихає, тільки шпали під нами ритмічно гупають. Тоді офіціант присідає на підлогу й починає змітати друзки.

Дядько Ал глибоко вдихає і відвертається до вікна, зчепивши руки позаду себе. Коли він обертається до нас, обличчя в нього знову рожевого кольору, а на вустах – легка усмішка.

– Я тобі от що скажу, Джейкобе Дженковскі.– Він випльовує моє ім’я, наче це щось гидке. – Я бачив тисячі таких, як ти. Думаєш, я не можу прочитати тебе як книжку? Що там у тебе сталося? Посварився з матусею? Або просто шукаєш, де повеселитися між семестрами?

– Ні, сер, нічого з цього.