Сара Груен - Води слонам

не вирішила нам це заборонити. Це все ще п’янить, але смакує, як срака. І це дуже погано, тому що випивка змащує мої старі кості. Я виснажений. Ні на що не годжуся. Може, тільки квитки продавати, але для цього я надто страшний.

Я кидаю на нього оком і подумки погоджуюся.

– Може, є якась ще робота? За кулісами?

– Та ні. Продавати квитки – це остання зупинка.

– Що ти робитимеш, коли більше не потягнеш?

– Думаю, тоді в мене буде розмова з Чорним. – Він з надією повертається до мене. – Маєш сигаретку?

– Ні, вибач.

– Я так і думав, – зітхає Камель.

Ми сидимо мовчки й дивимося, як команда за командою тягнуть обладнання, тварин і полотно назад у потяг. Артисти виходять іззаду великого шатра в намети-гримерки й виходять звідти у звичайному одязі. Стоять групками, сміються, говорять, деякі витирають обличчя від макіяжу. Навіть без костюмів вони мають гламурний вигляд. Одноманітні робочі ходять навколо них – вони займають той самий простір, але складається враження, що перебувають у іншому вимірі. Між двома світами взагалі нема точок дотику.

Камель вривається в мої думки.

– Ти вчився в університеті?

– Так точно.

– Я так і думав.

Він знову пропонує мені пляшку, але я відмовляюся.

– Закінчив?

– Ні.

– Чому?

Я мовчу.

– Скільки тобі років, Джейкобе?

– Двадцять три.

– У мене син твого віку.

Музика припиняється, містяни починають розходитися з великого шатра. Вони зупиняються спантеличені – бо коли заходили всередину, там був звіринець. Коли люди йдуть, армія чоловіків заходить із заднього входу й з шумом відносить трибуни, сидіння й ланцюги з арени у вагони з дерев’яним начинням. Велике шатро випотрошують ще до того, як уся публіка з нього виходить.

Камель натужно кашляє, аж усе тіло трясеться. Я повертаю голову, щоб поплескати його по спині в разі чого, але він піднімає руку, стримуючи мене. Тоді шморгає, відхаркує і спльовує. Допиває вміст пляшки, витирає рота рукою й міряє мене поглядом з ніг до голови.

– Слухай, я не лізу в твої справи, але щось мені підказує, що ти недовго мандруєш отаким чином. Ти надто чистенький, одяг у тебе хороший, і в тебе взагалі нічого з собою немає. У дорозі люди мають речі – можливо, дрантя якесь, та все ж речі. Я знаю, що не маю тобі читати моралі, але такий хлопець на зразок тебе не повинен жити як волоцюга. Я живу так, і це хрінове існування. – Він сидить, поклавши руки на коліна, повернувши обличчя до мене. – Якщо в тебе є життя, до якого ти можеш повернутися, то краще повертайся.

Я відповідаю не зразу. А коли говорю, то в мене тремтить голос:

– Немає до чого повертатися.

Камель дивиться на мене довше й киває.

– Мені справді прикро це чути.

Натовп рідшає – із великого шатра люди йдуть до паркувального майданчика й за нього, до околиць міста. З-за шатра піднімається силует повітряної кульки, чутно радісний дитячий вигук. Сміх, гул двигунів машин, збуджені голоси.

– Ти бачив, як вона вигнулася? Неймовірно!

– Я думав, що помру, коли той клоун впустив свої шухлядки.

– А де Джиммі? Генку, ти забрав Джиммі?

Камель раптом зривається на ноги.

– А ось і він! Ось він, старий сучий син!

– Хто?

– Дядько Ал! Ходімо! Пора вже влаштувати тебе на роботу.

Він кульгає від мене так швидко, що аж не віриться. Я встаю і йду за ним.

Дядька Ала важко з кимось сплутати. У нього наче на лобі написано – «конферансьє». А також на червоному кітелі, білих жокейських брюках, циліндрі й закручених навощених вусах. Він крокує галявиною, наче диригент оркестру, випнувши живіт і роздаючи накази громовим голосом. Зупиняється, пропускаючи клітку з левом перед собою, йде далі повз групу чоловіків, що намагаються скрутити полотно наметів. На ходу б’є одного з них тростиною по голові. Чоловік скрикує і повертається, потираючи вухо, але дядько Ал уже далеко відійшов у супроводі почту.

– О, щойно згадав, – кидає мені Камель через плече. – Постарайся не згадувати цирк Рінглінгів при ньому.

– Чому?

– Просто не кажи про нього.

Камель наздоганяє дядька Ала й заступає йому дорогу.

– От я вас і знайшов, – починає він напускним улесливим голосом. – Чи можу я з вами поговорити, сер?

– Не зараз, хлопче. Не зараз, – вигукує Ал і марширує повз нього, наче нацистський вояка в новинах чи фільмах.

Камель слабко кульгає за ним, схиливши голову набік, тоді додає кроку й заступає іншим дорогу, як щеня в немилості.

– Сер, це на кілька секунд. Я просто хотів спитати, чи не потрібна нам робоча сила в якомусь відділі.

– А ти що, хочеш змінити роботу?

Камель підвищує голос майже до виску.

– Ох, та що ви, сер. Не я, мені прекрасно в моєму відділі. Так, сер. Я там щасливий як ніколи. – Він скажено гигоче.

Відстань між ними збільшується. Камель кульгає вперед, тоді зупиняється.

– Сер?

Дядько Ал уже далеко, його заступили люди, коні, фургони.

– Трясця! Трясця! – кричить він, зриває капелюха й жбурляє його на землю.

– Усе гаразд, Камелю. Дякую, що спробували, – кажу я.

– Ні, не все гаразд! – кричить він.

– Камелю, та я…

– Заткнися. Я чути цього не хочу. Ти – гарна дитина, і я не збираюся дивитися, як ти тут киснеш тільки тому, що якийсь жирний старий бурмило не має на тебе часу. Не збираюся – і все! Тому май повагу до старших і не роби мені нерви.

У нього аж очі горять.

Я нахиляюся підняти капелюха й струшую з нього пилюку. Подаю Камелю.

Минає кілька секунд, урешті він бере свій головний убір і хрипить:

– От і добре. Усе буде нормально.

КАМЕЛЬ ВЕДЕ МЕНЕ ДО ФУРГОНА й каже почекати надворі. Я обпираюся на велике колесо зі спицями, обдираю задирки на пальцях, жую стеблинки й гаю час. У якийсь момент голова падає мені на груди, я починаю куняти.

Камель виходить через годину, кліпає напівзаплющеними очима, хитається й тримає в одній руці пляшку, а в іншій – самокрутку.

– Це Ерл, – каже він, киваючи рукою позад себе. – Він про тебе потурбується.

Голомозий чоловік виходить із фургона. Величезний, із шиєю, товстішою за голову. На руках у нього розмиті зелені татуювання – від кулаків угору по волохатих руках. Він протягує долоню:

– Як справи?

– Нормально, – відповідаю я стурбовано.

Обертаюся до Камеля, а він уже зигзагами чимчикує по галявині в сторону летючої ескадрильї. І співає. Погано співає.

Ерл прикладає дашком долоню до рота.

– Закрий рота, Камелю! Іди на потяг, поки він без тебе не поїхав!

Камель падає на коліна.

– От чорт, – говорить Ерл. – Почекай тут, я зараз повернуся.

Він іде й підхоплює старого так легко, наче той мала дитина. Руки, ноги й голова