Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

— Це достойні противники. Щоб з ними боротися, треба постійно думати, рішуче діяти і не спати до такої пізньої пори, як це дозволяють собі деякі співробітники військової адміністрації. — Хелл посміхнувся і ляснув Брауна по спині. — Я, брат, вже й не пам'ятаю, коли спав отак, як ти.

— Ти, певне, успішно робиш гроші?

— Усі ми по змозі робимо гроші, кожен на свій лад. Ти начальствуєш над табором і спокійно собі спиш до дев'ятої години ранку, а я мушу винайти унікальний метод, щоб завербувати до нашої агентури самого Іллю Муром-ця — є, здається, такий герой у росіян? Мені сказали у Федеральному бюро, щоб я і в Штати не повертався, не виконавши цього завдання. Треба нам тут разом щось придумати, Гіві.

— Що ти придумаєш? Вони всі аж ревуть додому. Це важка штука — вербувати росіян.

— Нам би спільників серед них знайти, воно одразу стало б веселіше.

— Спільників… — майор Браун підвівся і сів. — Ти кажеш, спільників? — склавши руки рупором, він крикнув — Лейтенант Кроунті! До мене!

Лейтенант влетів до кімнати, виструнчився біля порога:

— Я слухаю!

— Кроунті, ви щось мені говорили про вчителя інтернату Юрського. Він обіцяв вам якісь послуги… Ану, привезіть його сюди!

— Слухаю, — лейтенант вийшов.

— А хто такий Юрський? — спитав Хелл.

— Вчитель з Росії. Та він ось зараз приїде, подивимось, що це за птиця, бо я його й сам не знаю.

— Мені просто дивно, який ти безтурботний, Гіві! — Хелл пройшовся по кімнаті, ступаючи м'яко, наче найбільше стежив за тим, щоб не скрипнула мостина. — Ти — представник Сполучених Штатів, треба кожної хвилини пам'ятати це. Не просто Браун, не просто майор, а саме державний представник. Значить, ти мусиш все знати, ти повинен шукати людей, які б стали нам у пригоді, яких можна купити за гроші чи за що завгодно. А в тебе настрої такі, наче ти зібрався на Бродвей купувати собі капелюха. Ти подумай тільки: у нас стільки ворогів, нам якраз дуже важко спростувати авторитет росіян. Але ми мусимо це робити якими завгодно шляхами, якщо ми вважаємо себе за янкі. Проти нас виходять на демонстрації, в Скандінавії і в Англії, в Греції і в Італії, в Азії і навіть в Канаді нам кричать: «Янкі, додому!» І якби всі були отакі безтурботні, як ти, всі оці азіати, сканди, малайці — всі б від демонстрацій перейшли до чогось гіршого для нас. Не можна так, Гіві. Ти навіть тих, хто сам хоче працювати на нас, не знаєш. Через вашу вайлуватість я й змушений був лишити роботу в бюро і летіти сюди.

Майор Браун знав про роботу Хелла, знав, що робота ця приносить йому неабиякий зиск. Деякий час Хелл завідував навіть одним з відділів Федерального бюро розслідувань. Він організовував і керував агентурою ФБР на Балканах, він об'їздив увесь світ, оцей худорлявий, жилавий пройдисвіт, і сюди приїхав не даремно. Але питати Хелла, чого саме він прибув сюди, Браун не наважувався і тільки мовчки вислуховував його звинувачення.

— Носити погони майора і керувати табором ти зміг би, не маючи й університетської освіти, — продовжував Хелл сердито. — Ті часи, коли ми могли спокійно жити за об'ємистими кишенями батьків, давно минули. Зараз нас одділяє від них океан, а від росіян — Ельба, це варто пам'ятати! З твоїх табірників треба було підготувати своїх агентів. Особливо з росіян. Для цього тебе й тримали тут, в англійській зоні, я сподівався, що ти зробиш кар'єру, а ти тільки розтовстів ще більше. Ну, а раз я тебе рекомендував на цю посаду, то мене тепер і взяли за комір, мусив сам тепер їхати, щоб довести справу до кінця.

Юрський турбувався. Світ хитався, земля пливла з-під ніг, і він мусив діяти негайно. Десятки років таємної роботи в Радянській Росії, коли ризикуєш життям щодня і. щохвилини, лишились десь далеко й безслідно, наче то й не він їх пережив. Про нього навіть забули, наче то не він переховував зброю і рації закинутих у Росію шпигунів, наче не він збирав таємні військові відомості і пересилав їх куди слід, наче не він помагав влаштуватись на тій землі людям, що з'являлися ночами у його тиху хатину і йшли в морок назавжди. Він працював і ризикував життям для когось, кого навіть і не знав, а на старість його кинули в табір, як кидають у будку стару собаку, щоб везти на шкуродерню. Їхав з Росії сюди, ждав винагороди, забезпеченого, багатого життя, а одержав дерев'яні шкарбани, смердючу робу і бурду з брукви. Це ж добре, що вдалося перейти на роботу в інтернат.

Але як же далі бути? Колишні його шефи самі все втратили і позабивалися в нори, тепер тут хазяї — американці. Треба було діяти негайно, щоб часом не прихопили росіяни та не вивезли знову до себе — тоді кінець. І він при першій же нагоді розповів про себе лейтенанту Кроунті.

— Якщо я буду потрібний, розраховуйте на мої послуги, — сказав він американцеві.

I Кроунті мовчки подивився на нього, наче прицінювався, потім пішов до дверей.

— Добре, — сказав він, не обернувшись. — Я думаю, що ви… може, знадобитесь.

І от сьогодні Кроунті приїхав за ним.

Хелл без ніякого вступу одразу спитав Юрського, які в нього є пропозиції.

— Я говорив про це лейтенанту Кроунті, але він поставився скептично до моєї думки.

Лейтенант Кроунті всміхався і курив сигарету.

— Як? — здивовано розкрив рота Браун. — Чому скептично?

Хелл кошачою ходою перебіг кімнату, одчинив двері і виглянув