Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

— Нам треба завербувати більше росіян, — сказав він йому. — Ви мусите нам допомогти. Якими завгодно шляхами.

— Шляхів не так-то багато. До вас підуть тільки ті, кому не можна повертатись у Росію. Інших — немає змоги завербувати. Я знаю, повірте мені. Я їхав з ними, я жив з ними в таборі цілий місяць, мало не пропав…

— Чого ж ви потрапили туди? — засміявся Хелл.

— Загубився… Та й кому я був потрібен? Не до мене було моїм хазяям.

— А тепер ви матимете добру роботу і солідних хазяїв. Давайте порадимось, що нам робити і як робити. Росіяни мені потрібні до зарізу! Я того й із Штатів прилетів. Давайте діяти — і негайно!

— Російському командуванню відомо про наш табір? — запитав Юрський.

— Відомо, — хитнув головою майор Браун. — Через кілька днів вони приїдуть за своїми.

— Ну, от і все, — розвів руками Юрський.

— Все, — погодився Хелл.

— А в мене є інший план.

— Який? — аж схопився Хелл.

— Який там план, — підвів голову Браун. — Ніякі плани не допоможуть.

— Але що за план, хай вам чорт! — стукнув кулаком по столу Хелл. — Утріть Браунові носа, і ви станете багачем.

— Треба викрасти з дитячого інтернату всіх російських дітей.

— На біса мені немовлята! — обурився Хелл. — Що я, нянька? Дурницю ви вигадали.

— Ні, це не дурниця, — спокійно сказав Юрський.

— Це не дурниці, — підвівся Браун, — хлопчакам по 12–15 років. З них можна зробити за кілька років що завгодно.

— Ага… Це ідея! Головне перед Федеральним бюро… — Хелл різко повернувся до Юрського. — Скільки там цих немовлят?

— Усіх чоловік двісті. А росіян — сорок вісім.

— У таборі про це хто-небудь знає?

— Знає один Борсуков. Він був у мене не раз.

— Ага. Ну, добре.

— Одна умова, — сказав Юрський.

— Яка умова?

— В інтернаті є один хлопець. Він залишається при мені. Я його усиновлю.

— Про це потім, — відмахнувся Хелл і одійшов до вікна. — Десяток студебеккерів — і через двадцять годин вони будуть в Альпах.

— Ви хочете вкрасти весь інтернат? — догадався Юрський.

— Але хто дозволить? — спитав Браун.

— У мене повноваження сенату, Гіві, — посміхнувся Хелл. — Треба діяти!

У цей час різко задзвенів телефон. Браун зняв трубку, послухав і розгублено опустив її на стіл.

— Російський представник прибув до Гамбурга в питаннях репатріації, — сказав він понуро. — Зараз виїжджає сюди до нас.

Хелл зірвався з місця, вибіг з кабінету, а за хвилину повернувся одягнений в спортивний костюм і сірий плащ.

— Машину, швидко! Гіві, ти зустрічай гостей, ви з Кроунті їдьте в інтернат, — сказав він Юрському. — Щоб через годину-дві інтернат був у дорозі! А я сховаю далі отого Борсукова, щоб замести сліди.

За хвилину відкрита машина вискочила на широку автостраду і помчала до міста.

Увесь час, відколи прийшли в Гамбург американці, Юрко перебував у такому стані, наче його примусили сидіти на вокзалі й чекати поїзда, який прийде невідомо коли. Дні здавалися довгими, ніщо вже його не цікавило, і тільки думка про те, що от-от мають приїхати радянські представники і повезти додому, не залишала його й на хвилину й не давала спокою.

І в таборі, і в інтернаті про це тільки й розмов. Інколи, тиняючись по подвір'ю, він починав непокоїтись від думки, що в табір уже приїхали радянські офіцери, всі вже зібралися, і Борсуков теж зібрався, а за Юрка в цій метушливій радості він забув або не має часу заїхати за ним і він, Юрко, зостанеться тут невідомо на який час і буде вже зовсім самотнім.

Останнім часом Олекса Петрович часто їздив до табору, а то і в інші місця. І його тепер ніхто не питає, куди він їде. Після того випадку, що стався в кабінеті начальника інтернату, Олекси Петровича боялася навіть фрейлен Бірке, а через те й до Юрка вона ставилась поблажливо. Взагалі в інтернаті всі принишкли, бити вихованців перестали. Стало якось тихо, наче всі чекали чогось незвичайного.

У той день, коли Олексу Петровича повезли в світлому відкритому лімузині, Юрко перед вечором грав з товаришами на подвір'ї у волейбол. Хлопці захопилися грою і не звернули уваги на те, що за парканом ревіли й ревіли машини, і лише коли брама широко розчинилася і в неї в'їхали, ламаючи молоді кленочки, мнучи квіти на клумбах і заволікаючи подвір'я сизою пеленою бензинового диму, з десяток потужних студебеккерів, лише тоді хлопчаки припинили гру. Один горбатий студебеккер накотився з ходу на м'яч і, роздавивши його, оглушив хлопців пострілом. Другий викотився на волейбольну площадку і тупим своїм нагнутим капотом підібрав сітку до кабіни, і вона луснула, як струна на гітарі. У дворі враз стало тісно від машин і від людей, і коли вслід за останньою машиною закрили браму, Юркові стало важко дихати од цієї тісноти, од духоти, що йшла від гарячих моторів, і од пилу й диму, знятих машинами.

Замелькали між машинами американські солдати, забігали вихователі, і в раптовій тиші, що наступила після останнього заглушеного мотора, Юрко виразно почув, як кипить у радіаторі найближчого студебеккера вода. Шофер, відкривши капот, копався в моторі, стоячи на крилі, а по подвір'ю, що стало раптом маленьким і тісним, гасав начальник.

— По кімнатах! Швидко!

Юрко вбіг у свою кімнату розгублений і тут побачив Олексу Петровича поряд з білобрисим лейтенантом, який