Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Вони залишилися з чугайстром. Хай там що, але коли поряд з’явиться упир, Бітові буде непереливки.

Виття стихло. Було лише чутно, як повітря шумливо виривається з вовкулачих грудей.

Чугайстер же ледь дихав.

Дзеванна здригнулася, наче від холоду. Рута краєм ока встигла помітити тінь. «Прийшов», — майнула думка. Вони притислися спинами до стовбура й чекали. Місяць пірнув у хмару, а коли виринув, поруч, на гілці, виблискувало біле тлусте тіло. Ніби і людина, але якась неоковирна, бридка, з широким, занадто широким ротом, з проваллям замість носа. Упир.

Нетямлячись, Рутенія розгорнула пакунок і стисла в руках гілку — чугайстрів оберіг. І скрикнула — та вколола її. Із затиснутого кулака впала крапля крові. Упир задоволено загарчав, і поповз уперед, облизуючи губи язиком, чорним у місячному сяйві. Посеред дороги чомусь спинився. Позадкував. Знову був тицьнувся вперед, та невидима перепона спинила його. У гарчанні почулося роздратування. Він звівся на ноги й побіг, балансуючи, по гілці на Рутенію. Вона ж, нічого не розуміючи, ще сильніше стиснула гілку. Упир з усього розгону налетів на ту ж невидиму перешкоду, не втримав рівноваги і полетів донизу. Глухо гепнув і зойкнув. Вовкулака загарчав, потім почувся дикий вереск і шурхотіння, гарчання і знову вереск. А потім запала тиша. Рутенія з Дзеванною глянули на землю і нікого не побачили.

— Вони пішли? — спитала Дзеванна.

— Принаймні, ці пішли. Але ж вовкулака закликав інших.

Дзеванна й Рутенія перелізли на гілку до чугайстра. Той уже майже не дихав. Гілка все ще була затиснута у Рутиній руці. Вона зачепилась за довге чугайстрове волосся і… почала зблискувати. Яскраво-жовтим світлом. Один короткий спалах, два довгі, три короткі, п’ять спалахів поспіль і довга пауза…

— Це ж так б’ється його серце, — прошепотіла Дзеванна.

Рута, мов зачарована, дивилась на це світло. Вона забула про все навкруги, і спостерігала, як б’ється чугайстрове серце. Б’ється щораз повільніше. І світло стає щораз тьмянішим.

Допомоги чекати немає від кого.

— Ця гілка — його оберіг. А оберіг має оберігати, — знову прошепотіла Дзеванна.

Рутенія стисла гілку обома руками. Гострий біль іржавим ножем проколов їх наскрізь. Вона закричала. Боліли не лише руки, біль перейшов у плечі, тоді підібрався серця, дотягнувся до голови і опустився в ноги. Крапки болю, пульсуючи, ширяли перед нею, мов летючі зорі у темряві. Біль гарячішав. Кипляча смола лилася на тіло Рутенії, випалюючи шкіру, запалюючи м’язи й кістки. Відьма впала на чугайстрові рани, непритомніючи.

Отямилась не сама. Хтось торкався її плеча і лагідно гладив волосся. Вона повільно звела голову. Перед нею сидів — геть здоровий — чугайстер Віт. Друг. Живий. Усміхався.

Рута заплющила очі, гадаючи, що це сон. Та коли відкрила їх, зрозуміла: це таки чугайстер. Живий Віт. Як же вона зраділа. Відразу забулися всі попередні жахи. Лишилася тільки тепла радість.

— Віте, ти… живий… Що сталося? — мовила вона, спираючись на руки.

— Руто, ти не знаєш? Руто, ти мене врятувала від смерті! — радісно вигукнув чугайстер. — Ти опанувала мій оберіг, змогла прискорити його дію, і він встиг вилікувати мої рани, поки я не зійшов кров’ю. А так дивись, лишилися самі подряпини! — І чугайстер показав їй свою спину.

Вона була майже неушкоджена! Лише кілька білих слідів-подряпин та сліди засохлої крові.

— А де вовкулаки? — стривожився Віт.

— Думаю, десь у дорозі! Скоро будуть, — сказала Дзеванна.

— Отже, нам пора?

— Можемо не поспішати: он уже сонце сходить, — сказала Рутенія.

— Нарешті! — вигукнула Дзеванна. — Я думала, ця ніч ніколи не скінчиться.

Вони злізли з дерева і, змучені, дісталися хатини, про яку казав Віт.

Повіяло холодом. Темна хмара заступила зірки. У пітьмі опинилося місто Суронж. Суцільний морок, ніби дочекавшись свого часу, виринув зі схронів і святкував перемогу.

Відьмаки насторожилися. Вони відчували наближення чогось неминучого і страшного. Зло збиралося над містом Сонця. Відьмаки приготувалися дати відсіч, але противника ніде не було. Точніше, він був скрізь. Від кожного камінця, від кожного подиху вітру, навіть від сусіда віяло ворогом, злом. Відьмаки збентежено озиралися, і кожен готувався до оборони. Всі проти всіх…

Світ завмер, чекаючи вибуху, бурі, грому і блискавиць…