Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— Я? — спитав він тремтячим голосом.

— Ти знаєш, як виглядає оберіг?

— Так, це ж усі знають, — промимрив він, — це прозоре яйце…

— Так! І ти зараз підеш зі мною!

— Куди? — вже зовсім перелякано вимовив князьок.

— Ти підеш подивитися на оберіг і розповіси іншим те, що бачив на власні очі! А ще з нами підеш ти! — і він показав на жінку, що говорила про винесені тіла воїнів.

Вже вечоріло, коли Добровін нарешті поїв і зачинився у своїй кімнаті. Щойно зачинив двері, як уся та велич, з якою він сьогодні походжав по замку і переконував усіх, що все гаразд, злетіла, мов і не було. Він знесилено впав на лаву, і обхопив руками голову: «Що ж відбувається? Навіщо було викрадати оберіг?». Думки повзали, як сонні мухи. Весь день відьмак займався укріпленням охорони Суронжу й нічого нового так і не довідався.

Згадавши про Рутенію, він втомлено повторив свій вечірній ритуал, та марно…

Це був біг до повного виснаження. Попереду — чугайстер, з боків — миготіння дерев, кущів. І сонце, що опускається невпинно й повільно, мов равлик. Кожен крок наближав їх до безпечної ночівлі і водночас до нічної темряви.

Розрізняти дерева ставало все важче: давалися взнаки сутінки. Ще мить тому можна було побачити дерева кроків за сто, а тепер — видно лише білу спину Віта, який навіть і не думав стишувати біг.

А бігти ставало все важче й важче. Серце шалено стукотіло в грудях, під боком закололо. Хотілося бігти швидше-швидше-швидше, а сили танули. Сон накотився хвилею, вкрай знесилена Рута зупинилась, а за нею і Дзеванна. Темрява таки наздогнала їх. «Віте!» — спробувала крикнути вона, бо чугайстер не помітив їх зупинки. Та крику не вийшло, лише здавлений шепіт. Чугайстер обернувся і побачив, що вони стоять, прихилившись до дерева.

Він блискавкою повернув назад і замахав руками навколо них. Дивно, але від цих рухів стало вільніше дихати. Біль угамувався, сили повернулися.

— Ви наштовхнулися на пастку сон-павука. Він плете павутину, яка забирає сили у жертви. Та про це згодом, немає часу. Якщо знову щось відчуєте, просто помахайте руками навколо себе, і павутина розірветься. Тільки не зупиняйтеся. Вже майже стемніло, а ще з півгодини бігти, — останні слова він проказав, віддаляючись.

Рутенія і Дзеванна вчинили за його прикладом. Раптом розвиднілося — зійшов повний місяць. Він висів над головою, мов сокира, готова впасти лезом донизу. Великий диск ніби промовляв: «Біжіть, біжіть, біжіть і не зупиняйтеся!». А може, й не казав такого, може, це говорив страх? Вдалині Рута почула виття. Це не міг бути просто вовк… Це голос істоти глибоко нещасної, стражденної і — зголоднілої…

До того ж Рутенія відчула вже? знайомий погляд. Невже знову упир? «Віте, чи довго ще бігти?» — хотіла вона спитати у чугайстра, та побачила, як щось темне майнуло між ними. І не встигла вона змигнути, як це темне впало на чугайстра і гіритисло його до землі.

Вона рвонулася на допомогу, навіть не думаючи, що робитиме, коли добіжить. В неї немає жодної зброї, лише руки. Велетенський вовк придушив чугайстра передніми лапами. Кігті вп’ялися у Бітову спину, і з ран сочилася темна кров. Вовк озирнувся на шум і побачив дві постаті. Він повернувся і стрибнув на них…

Дзеванна відштовхнула Рутенію до дерева, і та зрозуміла, що робити — мерщій нагору! Краєм ока помітила: те саме роблять Дзеванна з Бітом. Потім по розлогих гілках вони зібралися разом, на одному дереві.

Віт ледве дихав, з чола стікав піт. З ран на спині струменіла кров.

— Це вовкулака. Він піде зі сходом сонця. Треба лише дочекатися, — прошепотів чугайстер.

— Віте, ти швидко втрачаєш кров, — сказала Дзеванна.

— Я не можу рухатись. Рани занадто глибокі. Це рани від вовкулаки, і від них немає ліків. Я вже з цього лісу не повернуся. Йдіть самі.

— Ми підемо разом!

— Як? Подивіться вниз…

Рута опустила погляд і побачила, що вовкулака стоїть під деревом, задерши морду.

— Моя кров — то приманка для них. Він зараз закличе інших. Вам треба йти… — він зробив паузу, і побачив, що ані Рутенія, ані Дзеванна нікуди не збираються. — Гаразд, може, це допоможе… — Він вийняв з-за пазухи свого оберега, вклав його у руки Рутенії і знепритомнів.

Вовкулака завив. Виття рознеслося лісом, і йому відповіли. До Рутенії повернулося знайоме відчуття липкого і холодного погляду. Голодного