Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Морок став густим, хоч ножем ріж. Хтось спробував запалити вогонь, але той згас, не встигнувши набрати й десятої частини своєї сили.

Навколо міста Суронжу зібралося Зло…

Ніхто не побачив і не відчув, як із хмари виповзла в'юнка лоза темряви, покрутилася над містом і занурилась у Великокняжий замок.

Ніхто не бачив, як усередині замку лоза пустила пагони. Безліч пагонів, які проникли в кожний найпотаємніший куточок, у найглибші підземелля, у найтемніші схрони.

Ніхто не бачив, як з кожного пущеного пагона відділялися нові, розбігалися кімнатами, наближалися до голів поснулих людей і… встромлялися у вуха.

Ніхто не чув, як одночасно застогнали крізь моторошні сни сотні мешканців замку.

Ніхто, крім Добровіна.

Темрява не встигла. Щойно проникла до його кімнати, він уже стояв напоготові із шаблею в руках. Добровін бачив у пітьмі так само, як і вдень. Він уважно стежив за моторошним танком пагона. Той хитався з боку в бік, повільно просувався вперед — і нарешті зробив рвучкий кидок. Його зустріла відьмача шабля. Зітнутий пагін розчинився, як дим. Залишок втягнувся назад за двері.

Добровін, не зволікаючи, побіг услід. І зустрів за коридором велетенську павутину з темних пагонів. Він рубав їх шаблею, кидав закляттями, доки не очистив частину поверху. Зрозумівши, що підмоги не буде, відьмак зупинився і зосередився. Спрямував своє внутрішнє око у подорож по замку… і мало не знепритомнів від сліпучої ненависті.

Миттю створивши закляття для переміщення, він опинився на даху, перед найтовстішим пагоном, що спускався з неба, з чорної хмари. Пульсував, товстішав, рухався…

Добровін повільно наблизився до нього, здійняв високо шаблю, і прокричав:

Пресвітлий Свароже! Справедливий Перуне! Прошу вас собі в поміч! Замовляю на світло шаблю свою! Замовляю на подвиги Силу свою!

По цих слова шабля засвітилася жовтим сяйвом, стала вдвічі довша, і Добровін рубонув нею по темряві. Шабля дійшла до половини пагона і застрягла. Щось вгорі завило, засичало, зірвався шалений вітер.

Добровін витягнув зброю, і рубонув вдруге, втретє… Виття переросло у крик — пагін розтанув.

Хмара розвіялася, з’явилися зорі і місяць. Вітер стих.

Відьмак знесилено роззирався — ніщо навкруги не нагадувало про жах, який щойно був поруч. Сил вистачило лише на те, щоб дістатися до ліжка і забутися важким сном.

13

Сон… сон… сон…

— Руто! — почулося здалеку, наче крізь товстезну камінну стіну. — Руто, прокинься!

Голос не вгавав. Її почало кидати з боку в бік, і стало боляче від ударів по щоках. Розплющивши через силу очі, вона побачила перелякану Дзеванну і чугайстра, що замахнувся для чергового ляпаса.

— Ну й перелякала ти нас! Що з тобою? — тремтячим голосом питалася Дзеванна.

— А що сталося? Я, здається, заснула, а ви тим часом вирішили мене трішки погамселити? — відповіла Рутенія, приклавши руку до гарячої щоки.

— Руто, ти не пам’ятаєш? Ти казала, що хочеш спати, і раптом замовкла. Твої очі стали прозорі. І ти заговорила не своїм голосом. Зовсім чужим.

— Що я казала?

— Ти сказала лише одне слово, але повторила його кілька разів. Ти сказала «камінь».

— Камінь? І гадки не маю, що це могло бути.

— Ну що ж, раз ми не маємо відповіді на запитання, то не будемо їх ставити. Обміркуємо все завтра. Сьогодні не час.

Заперечень не було. Дзеванна заснула одразу, а Віт тихо вивів Рутенію у сіни і спитав:

— Руто, нам треба до Словунії навіть швидше, ніж ми гадали, — чугайстер витримав паузу. — Не хотів тебе лякати, але я такого за життя надивився…

— Віте, кажи вже!

— Руто, я не певен. Але здається, в тобі прокидається дика сила.