Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

їй богу, збережу йому ту річ і швидше дам горло собі перерізати, ніж допущу, щоб її в мене забрали. Але як викопати? Треба діждатися ночі. Коли люди підуть з поляни — візьмуся до роботи, тільки б удень вони не почали копати.

Отож сиджу собі у сховку, чекаю і стежу. Сонце вже добре почало хилитися на захід, ліс потопав у похмурій тіні, хоч за лісом ще, певно, був день. Робітники перестали рубати і, бачу, збираються додому. Пішли всі, тільки один залишився, мабуть, вартувати коло знаряддя. «З одним легше, — думаю, — але все таки ні подолати його, ані вбити я не зможу. Отож доведеться чекати темної ночі і слідкувати, коли він засне».

Не зводжу очей з вартового і благаю бога, щоб йому швидше захотілося спати. Вартовий іде трохи покрутився по поляні, почав був складати на купу знаряддя, але перестав. Усе прислухався, мовби виглядав когось, може своєї жінки, що мала принести йому вечерю, свиснув кілька разів, як на пса, постояв трохи, нарешті закинув торбинку за спину і пішов.

На поляні тепер було пусто. Я ще трохи почекав, чи не повернеться він, потім, бачачи, що його вже ніде між деревами не видно, вийшов із сховку, схопив заступ і взявся до роботи. Як учив мене Семен, я відміряв дев’ять кроків, став на одно коліно, позначив місце від коліна, потім знову підвівся і давай копати. Тепер я вже не озирався і не надслухував, чи не йде хто: це було ні до чого, бо від хвилювання очі мої не бачили, вуха позакладало, тільки сильно калатало серце і шуміло в голові, наче у вулику.

Копав я недовго; ударивши кілька разів заступом і викинувши землю, я натрапив на щось тверде. То був великий глиняний черепок. Відкидаю його набік і бачу другий такий самий черепок, а на ньому шкіряний мішечок, дуже маленький, так що його легко можна взяти в жменю. Він був зав’язаний червоним мотузком і довкола добре обмотаний. Я швидко сховав його в пазуху, а вдягнений я був у суконну свитину так, як її носять у нас «а селі, і хотів ще раз заглянути в ямку, чи нема там ще чого-небудь, коли раптом відчуваю, як хтось хапає мене за комір і кричить:

— А ти, жлодею, що тут копаш?

Я так злякався, що, здавалося, душа з мене вискочить. Навіть не оглядаючись, я по голосу і по словах, сказаних на мадьярський лад, упізнав гайдука Кайдаша. На якусь мить я ніби скам’янів, але тільки на мить, бо коли переконався, що це Кайдаш, ворог, розбійник, злодій, який украв у нас хліб, у мене з’явився такий дух помсти, такий жар залив мені серце, така відвага, вірніше, так лють охопила мене, що я швидше дав би пошматувати себе, а не тікав би перед ним.

Схопившись на ноги, я рвонувся щосили, але він міцно тримав мене за потилицю, мов залізними кліщами, і притискав до землі. Тоді я вхопив обіруч заступ і як махну ним з усієї сили поза себе, наосліп, не знаючи, в що попаду, — чи в лоб, чи в плече, чи в ноги гайдука! Пролунав зойк, і я відчув, що рука відпустила мене, а Кайдаш бебехнувся на землю.

Метнувся я наперед, потім обертаюся до Кайдаша, а заступ держу обома руками, збираючись боронитись аж до смерті. Бачу: Кайдаш лежить на землі, з голови його струмочком стікає кров. Коло нього стоїть підстароста Балчинський і ще якийсь чоловік, високий, рудий, одягнений позаграничному у лоєвовий плащ і з мечиком при боці, певно один із львівських німців. Німець навіть не рушив з місця, тільки так гостро і проникливо подивився на мене, наче вистрілив очима. А підстароста, схопивши залізне кайло, кинувся на мене з криком:

— Бий його! Бий!

Я встиг відхилити голову, бо підстароста мало не влучив у мене гострим кінцем кайла, а тоді я напевно розлучився б із життям. Єдиний мій порятунок був у втечі, отож я й метнувся в ліс. Біг скільки сили й духу вистачало. Позаду себе чув крики: «Лови! Лови!» Але чим далі, тим слабішими ставали вони і нарешті зовсім затихли в лісовій глушині.

Від страшної втоми впав я на землю, мов неживий, і, мабуть, зомлів, бо коли я опам’ятався серед шуму дерев, оповитий темрявою ночі, то не відразу зрозумів, де я і що зі мною діється. Тільки трохи згодом постало перед очима все, що трапилось на поляні.

Я помацав пазуху, чи є в мене той викопаний мішечок. Переконавшись, що є, я вже майже не шкодував за своїм вузликом із святковою одежею і чобітьми, котрий залишився на поляні, хоч це було все моє майно, і заснув смачно, мов на найм’якшій постелі.

V Пригода з татарами

Коли я прокинувся, вже дніло. З ранковою зорею і в моїй бідній голові почало світати. Тепер мені стало ясно, що я наробив і до якого нещастя довів сам себе. З пригніченим серцем проказав я молитву і почав снувати гадки над своєю жалісною долею. Чим більше я роздумував, тим більша тривога охоплювала мене. Що ж мені тепер робити? Що чекає на мене?

«Поглянь же, небоже, — кажу сам до себе в думках, — в якому тепер становищі ти опинився: ти вбив Кайдаша; тебе бачили, як ти викопав Семенів скарб; Семен убив купця, ти вбив гайдука; ви обидва злочинці, вбивці, а ще гірше — обидва спільники в грабежі і вбивстві, бо в Підбужі кожна дитина знає, що ви були приятелі. Семена вже розшукують, за ним полетіли листи і до городищ, і до міст, і до військових станиць; тепер підуть листи і за тобою всюди. Що буде, як тебе зловлять? А зловлять напевно, бо куди ти втечеш, не знаючи, ні світу, ні людей? Укинуть тебе в темний льох, потім віддадуть на муки і нарешті або повісять, або кат мечем голову зітне, а може, почвертують