Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

— А може, і сам король єгомость захоче довідатись про тебе, — говорить жартома Матвійко, — то що йому сказати?

— Може, і сам король єгомость, — відповідаю, обертаючи жарт на правду, — що можна знати! Обіцяв же він батькові дати затвердження на солтиство… Боже, боже, а що коли б королівський декрет справді прийшов?

— Хіба декрет, має ноги? — питає Матвійко. — Якщо не має, то сам не прийде!

— Матвійку, — розсердився я, — ти такий крутій, що шкода й розмовляти з тобою. Я до крайньої нужди дійшов, серце моє розривається від жалю, а ти тільки жартуєш!

— Чорт своє, а баба своє, як кажуть українці,— відповідає Матвійко, — але ти повинен знати, що я не лише з сваволі говорю так. Бачиш, я не розуміюся на цьому, однак підслухав, як ксьондз і пан хорунжий розмовляли про затвердження. Хіба ти знаєш, чи видав король декрет, чи ні? А може, й видав, то що тобі з цього, коли не знаєш про те? Або треба йти до королівської канцелярії по те затвердження, або треба знати, куди його вислано, на чиї руки: король не відправлятиме до вас декрету з окремим посланцем. Або декрет чекає на вас у Кракові, а в такому випадку він анітрохи не журиться тим, що ти ждеш його у Підбужі, або вже висланий з Кракова. Тоді він пішов на самбірський замок, а з замку повинен бути направлений до Підбужа. щоб дістатися вам.

— Значить, він ніколи до нас не дійде! — вигукнув я: Матвійкові слова немовби свічку запалили мені в темряві.

— Мудра голова зрозуміє раз два, якщо ще й обухом в лоб її гуп! — докінчив Матвійко.

— Якщо декрет прийшов на замок, то з замку лише через руки підстарости або Кайдаша міг би прийти до нас. Коли б вони його не приховали!

— Король з декретом, а Кайдаш з мушкетом! — каже на це Матвійко. — А тепер бувай здоров, Ганусику

У попа, певно, вже похрипли кличучи: «Матвію! Матвію! А де ж ти, собачий урвію?» Не минути мені того, що поза вуха дістану! Коли побачу або почую щось важливе й добре, то потягнуся до тебе аж у Солі, хоч я й кривий, бо ви завжди ласкаві були до мене, і ти, і Маркова. Гей, гой, коли б то ви на солтисівку повернулись! Отоді б я з радістю заграв Кайдашеві:

Проклятий пес, проклятий пес, псявіро!

А щоб ти щез, а щоб ти щез, псявіро!

І Матвійко пішов собі співаючи. А я ще довгенько стояв на місці, міркуючи над його словами. Що тепер робити? Ану ж як королівський декрет для батька вже був, або є, або незабаром буде? Як про це дізнатися? Як його одержати? Може, з королівської канцелярії? Але як мені, бідному, туди потрапити? Може, він уже в замку? Тоді це ще гірше, бо ті негідники його затримають, заховають. Що ж тепер робити — чи йти у світ на заробітки, чи залишитись і виглядати декрету королівського?

Отакі думки товклися в моїй голові. Тим часом я ввійшов у ліс, прямуючи до поляни, де Семен закопав свою таємничу річ, про яку я нічого не знав, але на яку можуть натрапити люди, що копатимуть у лісі печі для випалювання попелу.

Я добре пам’ятав кожний знак, легко пригадував приміти дороги, але ще був досить далеко від Семенової поляни, коли чую: бах! бах! бах! — гатять чоловіки сокирами, а ліс, немовби вмів говорити, відповідає на милі: бах! бах! бах! Здається, ніби дерева від страху самі на себе гукають.

Приходжу на місце і очам своїм не вірю: на поляні, про яку Семен думав, що туди хіба вовк часом заблукає, аж кишить від людей, стоять шатра з галуззя і візки, лежать усюди сокири, пили, заступи, шнури, драбини. Ось тобі й таємниця! «Як же ці люди добралися сюди», — ламаю собі голову, бо по дорозі ніде й сліду людської ноги не бачив. Ходжу між ними, ніби я теж причетний до роботи, роздивляюся на всі боки, щоб збагнути, яким чином це все примандрувало на поляну.

Невдовзі зрозумів. Семен, звичайно, недурний, це правда, але цього разу не виявив козацького розуму. Він не знав тутешніх лісів і пішов до поляни з того боку, з якого до неї і дуже далеко і дуже тяжко було йти. Він гадав, що це, власне, глибина пралісу, кінець світу, а не знав, що з іншого боку край лісу «був близько і дорога зовсім легка: рубай лиш дерева, то й возом на поляну заїдеш!

Роздивляюся тепер ще уважніше на людей і знаряддя. Бачу: прямо від щілини в скелі, майже на кожному кроці кілок за кілком убито в землю і хто знає, чи якийсь із них не стирчить на дев’ятому кроці? Підійшов я до одного з робітників і питаю, нащо ті кілки повбивані.

— Тут будемо копати! — відповідає він.

— А коли ж почнете?

— Може, нині, але найпевніше, що завтра, бо чекаємо на тих німців із Львова, а їх не видно.

Коли б мене хтось довбнею ударив по голові, то й тоді б так не оглушив, як ці слова. Пішов я з поляни в ліс, бо не хотів, щоб мене які знайомі люди бачили, але відійшов недалеко, так, щоб можна було з-за дерев добре спостерігати, що діється на поляні.

Сів я на моху, підпер голову руками і довго сидів отак. Мені хотілося плакати від того, що тепер я, дурний, не бачу ніякого виходу з становища. Зробив мене Семен сторожем і довіреним своїм, узявши з мене присягу й клятву, що не торкнуся тієї закопаної речі. Але ж не можу я дивитися спокійно, як інші знайдуть її і заберуть. Знати про це і нічого не робити, щоб урятувати її — це, безперечно, теж буде зрада і порушення присяги. Головне в тому, щоб Семен одержав те, що закопав. Якщо я викопаю, то,