Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

у Самборі на ринку так, як мені розповідав батько про одного шевця фельштинського, що костьол обікрав і вбив органіста, який хотів спіймати його. Куди ж ти підеш тепер і де голову прихилиш? До Підбужа не повернешся, до матері теж, на роботу до Солі не поїдеш, бо ти вже наказав Матвійкові розголосити, щоб тебе там шукали, і про це всі вже знають».

Від цих думок величезний розпач охопив мене, а найгірше, коли я подумав про матір, про те, як у неї серце буде розриватися від жалю, що я обернувся в злодія і вбивцю і що для неї я вже помер, бо якщо мене не зловлять і не стратять, то й тоді вона, зрозуміло, вже не побачить мене. Чи не краще мені самому повіситися в лісі на сухій гілляці?

Довго міркував я отак. Коли я добре наївся страху і гірких думок, аж серце боліло від них, знову з’явилася в мені розрада, бо та, як уже здавна ведеться, що людина знайде в самій собі і отруту, й ліки від неї і з своєї власної душі, немов з тієї самої криниці, і гіркоти, і солодощів нап’ється, а звідки тривога йшла, звідти враз і відвага росте. Хіба я справді такий уже злочинець? Хіба я зробив щось, маючи нечесний намір, пожадливість, жорстоке серце? Якщо я вбив Кайдаша, то не тому, що хотів його вбити, а лиш себе захистити, бо хто знає, чи не скатував би мене на смерть той поганий чоловік і що мене чекало б? До того ж ішлося не лише про мою власну шкуру, а й про Семенів секрет, про закопану таємну річ, берегти яку я дав присягу. Отже, перед людьми я, може, й злочинець, але перед власним сумлінням, бачить бог, що ні. і коли б я тепер став перед матір’ю, то міг би сміливо глянути їй в очі і вона, певно, не вважала б мене злочинцем.

Тепер у мене з’явилося трохи відваги, тому лісова глушина не здавалася вже дуже страшною, а завтрашній день не уявлявся таким чорним, хоч було ясно, що доля кинула мене в світ, як камінь з пращі, і я вже летів, не знаючи, де впаду. Тепер треба було думати, як вийти з лісу, в який бік іти, де шукати людей і хліба. А де подіти викопаний мішечок? Вийняв я його з пазухи — річ маленька, легенька, а, дивись ти, давить мене, наче лантух проса.

Досі я не мав часу розглянути добре, що воно за річ, тепер придивляюсь і бачу: мішечок зроблено з м’якої шкіри, що її називають сап’яном, і зав’язано шовковим червоним шнурком, а в мішечку щось тверде, кругле, наче яйце. Думаю: розв’язати мішечок чи ні? Чи можна мені зробити це? Чи не порушу присяги? Не заради цікавості, а заради обережності хочу подивитись на ту річ, аби знати, як її ховати, як носити, щоб не розбити, якщо вона, крихка, і не попсувати, якщо вутла.

Несміливо, майже із страхом, розв’язую мішечок, неначе там жива гадюка сидить. Дивлюсь, у мішечку справді чорне яйце! Беру в руки, бачу, що воно із заліза, але, не таке важке, як коли б було все лите з металу. Придивляюсь ближче: з одного боку в залізному яйці є завісики, а з другого — маленький замочок, видно, дуже майстерно зроблений, бо очко для ключа таке малесеньке, як пшеничне зернятко. Отже, думаю собі, залізне яйце є лише коробочка, котра містить у собі ще щось, що залишиться для мене таємницею, бо ключика в мішечку не було.

Я був радий, що нема ключика: цікавість завжди може спокусити людину, а надто молоду, і хто знає, чи не відімкнув би я ту коробочку, коли б знайшов ключик, а потім страждав би від тривоги і докорів сумління, що зламав присягу, бо якщо Семен не хотів мені сказати, яку річ він закопав, то, мабуть, не бажав, щоб мої очі будь коли оглядали її. Нехай же собі оте заховане лихо сидить там, де його замкнуто, досить з мене знати, що це чорне яйце ні стовчеться, ані попсується і я можу носити його в кишені, як хочу.

Але хоч та чорна коробочка була маленька й легка і сховати її можна добре, проте для мене вона важила цілий центнер. З нею я почував себе невпевнено, бо як не згубити її, як не виказати себе, як викрутитись, коли мене почнуть десь трусити, а це зовсім нетрудно: бідному хлопцеві довго не шукати напасті і злої пригоди. Я ніби ніс крадене золото або мав погане сумління, і на мені, невинному, весь час, як на злодії, горіла шапка.

Рушив я в дорогу темною, глухою пущею, бо в той час ліси тяглися від Самбора в різні боки на цілі милі і були ще незаймані. Тільки пізніше пани почали люто рубати, нищити і палити їх, виготовляючи з дерев клепки днища, корабельні щогли, попіл і поташ, і все це спускали рікою до німців, отже можна сказати, що цілі ліси з польської землі спливли Віслою до Гданьська. Завдяки Семеновій науці, я, пробираючись через ліс, не блудив і не кружляв, як це трапляється з необережним, що блукає по бору і опиняється знову там, звідки вийшов. Я йшов упевнено в одному напрямі на схід, хоч і не міг знати, куди заведе мене ця дорога.

ішов я майже цілий день, лише зрідка роблячи короткі перепочинки, бо хотів якнайшвидше віддалитись од того проклятого місця, де убив Кайдаша, а тоді я був певний, що справді вбив його. Одяг мій обтріпався і подерся, босі ноги покалічились, але, незважаючи на голод, біль і жахливу втому, я пробирався все далі й далі і не бачив кінця-краю цьому, бо вже, мабуть, було далеко за полудень, а ліс переді мною не рідшав, і людського сліду в ньому не було помітно. Я мало не вмирав від голоду і втоми і в розпачі думав, що тут я, певно, пропаду марно, коли раптом недалеко поперед себе почув ніби людські голоси.

Спершу я подумав, що то, може, розбійники, про яких я з дитинства наслухався різних страшних казок, як вони кочують по