Давид Гроссман - З ким би побігати

У той самий час Тамар, зачинившись у пописаній паскудними графіті кабінці громадського туалету на центральній автобусній станції, швидко зняла одяг: джинси «Лівайс» і тонку індійську сорочку, яку батьки купили їй у Лондоні, скинула сандалі і стала на них. Вона стояла в трусиках і ліфчику, здригаючись від бридкого повітря кабінки сортиру, що встигло вже пристати до неї. З великого рюкзака Тамар дістала пакет, з нього — футболку і грубий синій комбінезон, рваний, весь у плямах. «Звикай!» — веліла вона і запхала себе в комбінезон. Секунду повагавшись, зняла із зап’ястка тонкий срібний браслет, отриманий на бат-міцву[6], — на ньому було вигравіювано її повне ім’я. Потому дістала з рюкзака кеди і взулася. Тамар віддавала перевагу сандалям, але вона знала, що в найближчі тижні їй знадобиться закрите взуття — і для того, щоб відчувати себе захищенішою, і щоб зручніше було тікати.

А ще в рюкзаку лежав щоденник. Шість зошитів у цупких обгортках, запечатані в паперовий пакет. Перший зошит, початий у дванадцять років, був тонший за інші, в обгортці, розмальованій квіточками, Бембі, пташками та сердечками. Найостанніші зошити, у строгих обгортках, були набагато грубші і густо списані. Важили вони чимало і страшенно відтягували плечі, але щоденники треба було неодмінно забрати з дому: адже батьки напевно прочитають їх. Тамар спершу закопала їх найглибше в рюкзак, але вже наступної миті не змогла стриматись, витягла найдавніший зошит і перебігла очима по першій сторінці, списаній дитячим почерком. Вона усміхнулася, неуважно опустилася на унітаз. Ось тут вона в сьомому класі, а ось — її перша втеча з дому, коли вона з двома подружками поїхала в Цемах[7] на виступ групи «Тіпекс». Яку класну ніч вони тоді провели! Перегорнула далі. «Ліат притопала в чорному платті з блискітками. Офігенно!» «Ліат танцювала з Гілі Папошадо і була така гарна, що я мало не розревілася». Дивно, але чому давні рани не заживають і готові закривавити будь-якої миті? Досить, пора вибиратися звідси... Тамар узяла інший зошит, дворічної давності. «Як же дістало, що вони все ростуть. Вони кажуть — «розвиваються». Ненавиджу!!! Кому це потрібно?» Тамар спробувала пригадати, чому тоді писала про себе у третій особі. Гірко посміхнулася — ну звичайно ж... Той самий час, божевільні спроби приборкати своє тіло. Вона тренувала себе, привчала не боятися лоскоту, в найхолодніші дні ходила без светра і куртки, а іноді й без сорочки, у самій майці, розгулювала босоніж по асфальту. Ось і записки в третій особі були частиною того ж самого: «Вона любить тісні і вузькі місця, як-от проміжок між шафою і стіною, куди ще місяць тому легко залазила, а тепер її доводить до сказу, що вона не може туди протиснутись!!!»

А на наступній сторінці, зовсім як шкільне покарання, рівно сто разів (вона полічила): «Я порожнє й нікчемне дівчисько, я порожнє й нікчемне дівчисько».

«Господи! — подумала Тамар і привалилася до бачка. — Невже я була така шизонута?»

А ось запис про перше враження від книжки Єгуди Аміхая[8] «Кулак був колись долонею і пальцями». Вона відчула себе винуватою перед тією дівчинкою, яка написала: «У новонароджених мальків є їхні власні мішечки з білком. Я знаю, що ця книжка буде моїм власним мішечком білка, на все життя». А через тиждень після цього, з усією рішучістю: «Щоб у мене були великі очі, присягаюся до кінця свого життя дивитися на світ із здивуванням».

Тамар знову гірко посміхнулася. Останнім часом цей світ просто змушував її дивитися на себе із здивуванням, потім — з обуренням, а під кінець — у цілковитому відчаї. Але великі очі їй забезпечило зовсім інше — поголений череп.

Вона швидко перегортала — то вперед, то назад. Трохи всміхалася, злегка зітхала. Як вдало, що вона вирішила почитати щоденник, перш ніж вирушити в дорогу. Тамар побачила себе саму так детально, немов хтось показав їй цілий фільм, змонтований з окремих кадрів — окремих днів її колишнього життя.

Все-таки пора. Лея чекає її у своєму ресторанчику, де вони домовилися зустрітися за прощальною трапезою — на таємній вечері. Але Тамар усе ніяк не могла наважитись. Тільки б не виходити знову на вулицю, назустріч чужим поглядам! Як усі вони на неї витріщаються з тієї хвилини, як вона поголила голову! Тут вона, принаймні, у безпеці, наодинці з собою, під захистом цих фанерних стінок. Ось їй уже чотирнадцять, вона тоді почала писати дзеркальним шифром усе те, що особливо хотіла приховати: «Бідолашна мама, вона так хотіла народити дочку, щоб посвячувати її у все, жити у згоді з нею, звіряти їй жіночі таємниці і як це здорово бути жінкою, просто подарунок. І що вона отримала? Мене».

Мама. Тато. Вона зажмурилась, відштовхнула їх, і вони знову зникли. «У житті бувають такі моменти, коли кожен залишається наодинці з собою», — сказав тато під час останньої сутички. Досить, хай забираються. Коли все закінчиться, вона зможе подумати і про них. «По-моєму, все вирішено, — сказав батько, — і я більше й пальцем не ворухну», — і поглянув на неї з удаваною байдужістю, тільки права брова його сіпалася безупинно, немов жила окремим життям. Повільно, із зусиллям Тамар витіснила батьків із свідомості. Не до них зараз. Вони тільки позбавляють сили й рішучості. Поки вони для неї не існують. Тамар гарячково схопила навмання інший зошит, приблизно півторарічної давності. Тоді у її життя ввійшли Ідан і Аді, й усе почало змінюватися на краще. Так вона, принаймні, думала. Вона читала і не вірила, що подібні дурниці захоплювали її всього кілька місяців тому: Ідан сказав це, Ідан сказав те. Зробив собі стрижку «Франц-Йозеф» і покликав її,