Володимир Кільченський - Вітри сподівань

від сну сніжком, весело ввалили до хати — снідати. Христина цитькнула на звеселілих козаків, показавши рукою на піч, де спали дітлахи.

Явившись до місця збору, яке призначив Гусак, хлопці побачили вже багато козаків, які ділилися своїми нічними пригодами в Гайсині. Сотник ще раз втлумачив козакам, що мають робити в місті, і всі ринулися підбирати собі селянське дрантя, щоб переодягненими селянами заповнити людні місця і «винюхувати», що діється в Переяславі.

Іван Яровий був за старшого в гурті, і йому їздові підігнали два вози з базарним крамом. На одному возі побачили мішки, набиті піском, а зверху — два мішечки зі збіжжям. На другому — різний реманент для обробки землі та висушені шкури.

Через деякий час, коли вже всі угомонилися, Петро Гусак, обійшовши валку селянських возів, не витримавши, зареготав, а за ним і всі, тицяючи один на одного пальцями. Та він підняв руку, і «селяни» вгомонилися, не зводячи очей зі свого ватажка.

— Я об’їжджатиму місто з десяткою козаків, а ви будете споглядати за людом, що копошитиметься побіля базару та ближче до гетьманської резиденції, — крикнув, щоб усі почули, Гусак, а потім, обвівши поглядом своє «військо», додав: — 3 Богом, козаки! Не дамо ляхам обдурити нас!

Вроздріб до дороги потягнулися вози з «селянами-базарниками». Іван, зачекавши, коли передній зник за деревами, підстьобнув коня, і два вози потягнулися до Переяслава. На передньому Іван був за їздового, а Олекса буцімто за найманого. Заднім возом правив Овсій Болбот, поряд сидів Степан Кукута, який був загальним веселуном сотні та ще й вигравав на всьому, що попадеться у руки.

По наїждженому шляху знайшли базар, і Іван почав покрикувати на своїх, аби щільненько ставили вози в один ряд з тими, хто приїхав торгувати. Шепнув своїм «наймитам», щоби, продаючи товар, «ломили» ціну, а то їм Петро Гусак голови постинає, якщо приїдуть порожніми. Ті кивнули головами, що зрозуміли, а він пішов уздовж рядів, прицінюючись до товару, який був і в нього на возі. Базар наповнювався людом, і через деякий час звідусіль уже доносився загальний ґвалт торгівців. Хтось лаявся з продавцями, а декотрі вже переносили куплений крам на свої вози.

Іван, тримаючи в руках батіг, де торгувався, а де прислухався до торгу. Сам увесь час роззирався, вишукуючи підозрілих гультяїв або ж покупців. На одному з возів признав їхнього козака із сотні і, підморгнувши йому, рушив видивлятися далі. Недалечко почулися вигуки, і Яровий, повернувшись, побачив, як поміж возами та санями їхав Петро Гусак у супроводі козаків, покрикуючи на тих, хто вештався поміж верховими. Тут Іван примітив, як на одному возі і біля саней заметушилися люди, накриваючи щось лахміттям та порожніми мішками. Він, вдаючи, що також не радий козачому об’їзду, зайшов за їхнього воза і став, немовби хотів вичистити чоботи від прилиплої багнюки та полаяти козаків, що проїжджали поряд.

Петро Гусак з десяткою козаків проїхали далі, і люди знову загомоніли, торгуючись поміж собою. Іван вийшов із-за воза і, кивнувши головою тим, хто був на ньому, рушив далі, придивляючись та сперечаючись за ціну з продавцями. Він не відставав від десятки, що прямувала за Гусаком. Прислухався до перемовин поміж селянами, коли ті говорили про козаків, а інколи і сам вставляв дошкульне слівце в їхній бік. «Подалися всі в козаки, а як от весна незабаром, так і сіяти нікому буде… А хлібця всім дай!» — бурмотів він то біля якогось воза, а то і побіля гурту роззяв.

Не примітивши більше нікого, хто б привернув його увагу, Іван непомітно обійшов верхових Гусака і став чекати біля крайніх саней. Наблизилися вершники. Показавши одному з них жестом, щоб їхав за ним, Іван зайшов за якусь халабуду і швидко сказав козакам триматися позаду нього, а там, де він поправить черес, пильно оглянути віз і сани поряд. Назад пішов хутчіше, інколи зупиняючись, перепитуючи вартість товару. Проходячи повз продавців, за возом яких нібито ховався від козаків, Іван поправив черес і рушив далі, не дивлячись в їхній бік. Зупинився побіля одного з гуртів гультіпак, звідки йому було видно, що діятиметься побіля його «знайомих», і почав прислухатися до розмов, не встряючи зі своїми репліками. Коли побіля місця, означеного Іваном, піднявся галас, від гурту швидко відійшов чолов’яга і попрямував у протилежний бік. Іван, нібито чогось злякавшись, пішов у тому ж напрямку. Чоловік чимдалі прискорював ходу, а Іван, озираючись у бік галасу, також став поспішати. Коли підійшли до возів їхніх хлопців, Яровий миттєво настиг чолов’ягу і, приставивши до боку пістоля, велів:

— Ані руш! Не сіпайся… Хутко йди за воза!

Хлопцям моргнув, аби вони не встрявали, і, швидко обшукавши бранця, витягнув у нього з-за череса холош пістоля.

— Гарна цяцька! — задоволено мугикнув Іван і, крикнувши вольовим голосом до продавців, щоб подали мотузку, замотав бранцю руки і прив’язав до воза.

— Ану пригляньте цього підляшка! — звернувся він до хлопців, немовби до чужих, а сам поспіхом пішов туди, де донедавна стояв гамір при огляді возів.

Звідси вже, спішившись, козаки викочували вози з ряду продавців, а тих, котрі не так давно стояли, вдаючи із себе селян, пов’язаними всадили на свій віз. Іван швидко підійшов до сотенного і сказав, що є один підозрілий гультяй і його треба допитати. Швидко влаштували затримання. Частина з десятки козаків супроводжувала сумнівних поселян, а решта «ярмаркувала» до полудня. Від Петра Гусака знову з’явилися двоє верхових і, подавши знак забиратися з базару, поїхали далі.

За рогом якоїсь споруди Яровий підсів на віз і попрямував до свого пристанища у передмісті.

Тут на них чекав запізнілий обід, і хлопці, навіть не переодягнувшись, накинулись на гаряче вариво.