Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Тут він поглянув на жіночок, які готові були його розірвати на шматки за близькість до панянки, і мовив:

— Не ламайте собі голови, що я дозволив собі неподобство при моїх чеснотах. Отож далі… Спали ми чи не спали, навіть пригадати не можу, в якомусь заціпенінні й пройшла ніч. Почув тільки, як заспівали вранці пташки в окрузі і почали іржати коні, вимагаючи від мене уваги або ж сінця.

Відсторонив я легенько голову паняночки і зібрався вийти з коляси, а вона вчепилась у мене і щось вимагає. Дослухавшись, я зрозумів, що вимагає від мене якоїсь клятви… «Боже праведний! — думаю я. — Невже вночі без пам’ятства став їй мужем?» Згодився і на цей гріх, а вона, побачивши мою згоду, підіймає лаву, і я побачив якусь скриню, гарно оздоблену. Втупився в ту скриню і дивлюся, а що ж буде далі? Ця паняночка, Стефа, відкриває скриню, і навіть при тьмяному світлі я побачив, як звідти засяяли камінці і блиснуло золото! Звісно, що я оторопіло дивлюся на все це багатство, а вона лащиться до мене і цілує… в губи, так смачно, що я аж похитнувся. Зрозумів тоді я, що за клятву вона від мене вимагала і славу Речі Посполитої довіку!

Всі Олексині слухачі почали занепокоєно рухатися один побіля одного, але ні пари з вуст ні в кого не вирвалося. А Олекса вів далі:

— Так вона мене тримала у своїх маленьких ручках, що мені аж лячно стало: тут мене виціловує паняночка, а перед очима скриня аж сяє мені та переливається чарівним сяйвом. Тут мені і вдарило в мою дурну голову: та вона ж — відьма і чарівниця, тільки ляська, а я спокусився на її чари… Якась незбагненна сила тримала мене побіля неї, та я почав прохати святого Миколая заступитися за мене. І таки відсторонився від такої красуні. А вона почала щебетати щось і показує, що час нам їхати далі, подалі від цих холопів. Тут вже я не витримав, та й сонце якраз зійшло і освітило все довкола. Душа моя і звільнилася від чаклунських навіювань. Сердито підкрутивши мої рідні козацькі вуса, я аж крикнув, несподівано і для самого себе: «Панянко, Стефо! Ви в полоні козацькому… І стрибком до коляси! Відправлятиму вашу царську величність до Хмеля!» Від мого крику вона вмить змінилася в лиці, і вже побачив я не царівну вродливу, а якесь блякле кошеня, що ледве не вчепилося своїми пазурами мені в шию. Вона завищала і метнулася до коляси, а я за нею. Вихопила звідкілясь мушкета та ледве не вцілила в мене… Встиг я вдарити по тій тоненькій ручці, що мене голубила. Тепер мене вже вчити і чарувати не треба було: я хутенько обкрутив їй ручки біленькі і примотав її до риштака коляси…

Іван побачив, як порожевіло Христинине личко і вона знову почала непомітно для самої себе тулитися до Олекси. А той приголубив її легенько та продовжував далі:

— Напоїв я коней і, розкидавши каміння з-під коліс, почав виїздити з цього ярка. Ляські коні з неохотою витягли нас, і, прив’язавши моїх вірних козацьких коней до задка коляси, я поїхав до своєї сотні.

Дістався до свого обозу, і коли підкотив до куреня сотенного розцяцьковану колясу, зібралась вся сотня і ще з інших понабігали — поглянути на ляський тарантас. Сотенний стояв і задоволено дивився то на мене, то на колясу, а тоді весело гукнув: «Хлопці, а ми думали, що він уже і захолонув десь забитим!» Всі засміялися, а я з таємничим лицем напросився в курінь до нашого сотенного Савелія Киви. Розповівши про пригоди нашої трійці, що погналася за колясою, сповістив, де лежать наші хлопці. Він підізвав до себе десятника Лина та наказав розшукати хлопців і захоронити їх похристиянському. Тепер настав час сповістити про золото та про царицю ляську, що сиділа пов’язана в колясі.

Видихнув я з себе дух і кажу йому: «Пане Савелію, а в колясі — скарбу скрині і цариця ляська небаченої вроди… Підіть подивіться». Пан сотник поглянув на мене і мовчки вийшов з куреня, а я — за ним. Відчинив він дверці коляси і аж відсахнувся, так здивувався красі ляської цариці. Козаки почали товпитися побіля нас та заглядати в колясу і, цмокнувши язиками, відходили подалі. Оговтався наш сотенний і наказав розв’язати паняночку Стефу, а я йому і показав оту скриньку зі скарбом. Він щиро здивувався удруге.

Невідомо звідки з’явився посильний від нашого полковника із наказом — негайно доправити колясу і все, що там є, до нього. Довелося мені знову сідати за візничого і під насмішки супровідних козаків прямувати до полковника Небаби. Тільки-но ми наблизилися до табору, як підлетіли декілька козаків з його охорони і, забравши у мене віжки, доправили ридван до намету полковника. Почувши гомін, він вийшов, а я хутко — з ридвана, почав про все йому розповідати. «Добре підсобив ти всьому військові нашому. Сам Богдан дізнається про тебе, про твою чесність. Не піддався ти на сяйво ляського золота!» — щиро похвалив мене Небаба. Тепер уже всі докумекали, що я за один, а коли полковник наказав принести з куреня шаблю ляську з візерунками і вручив мені при всіх, то я ледь не заплакав від такої честі. Потім мені підвели мою вірну Музу, і, сівши на неї, я відчув себе майже козацьким звитяжцем. Що було далі з ляською царицею та тими скарбами, мені ніхто не говорив, а в Чигирині про мене згадали, і я опинився в сотні Петра Гусака…

Запричитали про пізні клопоти по господарству сусідоньки. Спішно понатягували валянці і одна за одною вискочили з Христининої хати. І четверо козаків неспішно почали одягатися, аби йти до свого нічного прихистку. Олекса, шепнувши щось на вушко Христині, вийшов останнім.

Вранці у двері клуні загупала Христина, і хлопці, прочумавшись