Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Забув, чи що — ми ж танцюльки влаштовуємо на Різдво, для наших коханих рекламодавців. Аби любов наша довіку мала позитивне сальдо… Шварценберг, до речі, прийде. От тобі і принц, дурна моя Попелюшко!

— А, «граф» Ігнац! — буркнув Ян, — звісно ж, з його, ниньки, проблемами — як не подбати про власну репутацію!

— З якими-такими проблемами? — здивувався Казимир.

Тут Янові стрельнуло, що він спросоння бовкнув щось абсолютно зайве. Як тут пояснити Казимирові?

— Ну та в кого їх нема — податки там, чи ще яка прикрість, — насилу вивернувся ведучий.

Казимир замовк на якусь хвильку.

— Ага, — якось непевно мовив він, — тоді до завтра, чи що? З тебе пиво.

— Це ж іще за що? — здивувався Ян.

— За те, що розбудив тебе, звісно, — злостиво повідомив той, — за таке в готелі чайові дають, між іншим. А з тебе — пиво. Ну все, бувай.

Ян відклав слухавку у якомусь гнітючому заціпенінні. Не знати, що таке діялося навколо — Величка раптом зволіли про нього згадати, а тут ще й пан Ігнац на горизонті заяснів… До чого б це? Розпачливо позіхнувши, Ян випростався на ліжку. Слід було спробувати ще прикимарити — ану як воно розвидниться на свіжу, як-то кажуть, голову?

Мріям про спочинок, проте, так і не судилося здійснитись. Невчасно розбуркані роздуми нахабно розсілися при узголів’ї, бурмочучи щось смутне й морочливе, так що чванько-сон бридливо сахнувся, кинувши Яна напризволяще. Нічого не лишалося, окрім як підвестися з ліжка і винайти собі якесь застосування. Посидівши якусь годинку в гарячому душі та безцільно потинявшись якоюсь мовби завеликою без Міли хатою, Ян нарешті згадав, що давно уже обіцяв повести свою сестру на каву. Оскільки кави хотілося невимовно, а готувати її не було жодного натхнення, Ян мудро постановив не чинити опору приреченню.

Марічка, на щастя, мала такий само гнучкий графік роботи і радо погодилася скласти компанію невиспаному братові.

Сама вона чудово розуміла, що таке ранок опісля нічної праці, тож Ян обгрунтовано сподівався здобути в її особі шукану розраду й розуміння.

Ранок видався ледь морозним та сліпуче-сонячним, і Ян з приємністю перейшов кілька кварталів від свого будинку до улюбленої Маріччиної кав’ярні. Це була крихітна італійська кнайпа, що тулилася між колон та кремових розеток барокового плацу. Найбільш італійським у цьому закладі був, певно, його господар — середземноморський молодик з чіпким лукавим поглядом чорних очей, який, слід зауважити, раз у раз з цікавістю спинявся на Яновій супутниці.

Не дивина — гордо усміхнувся Ян, — теплі промені, що сочилися з вікна на м’які пурпурові фотелі, кидали рум’яний відсвіт на Маріччине лице, роблячи її винятково юною та привабною. Цілком природно, що молоденький кельнер ледь не скрутив собі в’язи, споглядаючи чарівну гостю.

Марічка тим часом відсторонено калатала ложечкою густу піняву капучіно з корицею.

— Так що, Янку, — вона звела на нього спочутливий погляд, — нічого в тебе не вийшло з твоїм сватанням?

Ян безпорадно знизав плечима.

— Я старався. Ось, навіть каблучку купив… Хочеш, подарую?

Марічка покрутила в пальцях тоненьку металеву стрічечку з осяйним зеленим камінцем.

— А що? Давай. Франц побачить, влаштує мені сцену… То хоч посміюся на дурняк.

Навіть гіркота в її голосі була якоюсь наче відстороненою. Ян зітхнув.

— Слухай, сонце, в тебе щось негаразд? Коли я щось можу зробити — приміром, мармизу начистити котромусь твоєму кавалерові, ну, пам’ятаєш, як в школі…

Янова сестра стиха розсміялась.

— І справді! Розлякав мені півміста, поганцю!

— О, вона ще скаржиться! — обурився Ян. — Це був суворий природний відбір!

— Теж мені ще, рушій еволюції, — пирхнула Марічка, — зате як було би добре, коли б ти і справді міг викликати декого на герць в провулку під школою…

— О, давай! — зрадів Ян. — Таки посмієшся на дурняк!

— Спокусливо! — жалкуючи, зітхнула Марічка. — Тільки це вже не допоможе…

— А що, Франц… — розпочав був Ян.

— Та до чого тут Франц?! — розсміялась Марічка, підносячи горнятко до вуст.

Чорнявий кельнер, що було відволікся на свої марудні справи, аж скинувся, бідака, почувши дзвінкий Маріччин сміх. Відзначивши його увагу, молода жінка насилу сховала пустотливу посмішку, і Ян спроквола подумав, що, ймовірно, цей чорнявий править сестрі за приємний додаток до капучіно. Наче крихітне тістечко коло горнятка. Ну а чого б і ні, власне…

— А як там ваші з Мартином детективні потуги? — поцікавилась Марічка, не підводячи погляду від частунку.

— О! Це щось! — вдоволено розсміявся Ян, і собі сьорбаючи міцної гарячої кави, — бідака так перейнявся, що я вже боюся за його здоров’я… спершу він вирішив поворожити на цвинтарі, а коли й те не зарадило, надумав влаштувати допит примарі з Королівської вежі! Нормально, як гадаєш?

Марічка стенула плечима.

— Минулого тижня я брала інтерв’ю в директора міської психіатричної клініки — знаєш, вони й досі використовують клітки для буйних божевільних…

— А! — зрадів Ян. — Отже, мені слід порадити Мартинові пригальмувати справу, еге ж? Умови, які чекають на нього, комфортними не назвеш!

Янова сестра сумно посміхнулася.

— І це, звичайно, аргумент. Та, як на мене, нехай краще примар допитує, аніж ото потикається, куди не слід…

— Це ж куди? — здивувався Ян.

Марічка раптом задивилась у вікно.

— Не знаю. Просто мені здається — це погана справа… Здається, і по тому.

— Показились… — виснував Ян, — один ворожить, друга — віщує… Онде навіть Казимир на хресну фею обернувся… Що за життя?!

— Казимир? — зацікавилась Марічка. — Це той такий кудлатий горлопан, з твого радіо?

— Ага. На бал мене запросив, уявляєш? Справжній бал у справжнісінькій опері! Знову десь за смокінгом жебрати…

— О, а хочеш я тобі гарну кравчиню пораджу? — пожвавішала Марічка. — Ти ж у нас зірка — і досі без власного бального вбрання! Давай-давай, зазирни до неї неодмінно! Вона мені отакенну сукню змайструвала! Хто сидів, підскочили! Хто стояв, попадали!

Захоплено торохкочучи, Янова сестра видобула зі строкатої сумочки візитну картку. «Лея Браха, — прочитав Ян, — Веженська, дев’ять…» Це ж неподалік від… — йому на мить перехопило подих, — зовсім поряд з оселею того злощасного каббаліста… Ян допитливо зиркнув на Марічку, яка, зловивши танцювальну хвилю, блискавично позбулася своєї тяжкої задуми.

Швидше за все, це просто збіг. Збіг, і по тому.

* * *

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Ельазар: «Мовчання моє Створило Великий храм, біна,