Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

class="p1">На мить вони обмінялися розгубленими поглядами, наче двоє іноземців, чий перекладач якраз десь завіявся.

— Не будемо про це, — вирішив він.

«То не зле, — переконував себе Ян, — невже я не знайду з ким поговорити про музику?» Мед у його жилах був по коліно глибиною.

Тим часом на столі з’явилися легкі закуски і пляшка вина, тож Міла мала змогу подолати зніяковіння.

— Я говорила вчора з Марічкою, — згадала вона, термосячи бурштинову рідину у келишку. — Так вона казала, що хоче маленького завести на той рік. Правда, супер? Я би… я б теж хотіла дітей.

Вона кинула на Яна запитальний погляд.

— А чого ж? — усміхнувся він. — 3 тебе вийде гарна мадонна — як у Далі… Ти іноді буваєш схожа на Галу — поглядом і рисами, і тим, захованим всередині, солодким причастям… Давай, наминай салатика.

— А хто ця Гала? — з підозрою мовила Міла, ігноруючи частунки, — я її знаю?

Він розсміявся.

— Навряд.

Міла дивилася так по-дитячому скривджено, що Янові нараз забажалося зачерпнути того гарячого меду, що струменів у серці, й розділити з нею… Він нахилився і взяв руку дівчини до своїх долонь:

— Знаєш, це абсолютно неважливо — знайома ти з Галою чи ні. Абсолютно не важить, що ти читаєш і чим захоплюєшся. Байдуже, чи слухаєш ти мій розпрекрасний джаз. Важливо лише те, що нам добре разом! Знаєш, у Платона є така історія… — він запнувся, — а втім, і це неважливо.

Ні, ну треба ж таке! Навіть зараз, бажаючи висловити щось надзвичайно просте і щире, він не зміг утриматись від банального форсу! Ганьба!

Міла звела брови, відзначивши Янове роздратування. На його щастя, з-за далекого столика коло імпровізованої сцени до нього помахав рукою якийсь давній знайомий. Ян радо вхопився за можливість відповісти на привітання і таким чином бодай трохи розвіяти дух своєї незграбної промови.

— До кого ти вітаєшся? — поцікавилася Міла.

— Та то мій старовинний приятель, Левко Шах, поет і п’яниця. Бачиш, онде, в зеленому піджаку…

— Не бачу, — накопилила губки Міла.

Ян роззирнувся. Левко Шах сидів, де й мусив, артистично залицяючись до тітки в капелюсі. Чого ж це Міла його не бачить? Містика, та й годі!

— Ну, невелика втрата, — зітхнувши, виснував він, — але дивись, як цікаво виходить — всі ми бачимо світ по-своєму, наче упереджені свідки злочину… Мартин так і кличе це явище — «кримінальна містика», і знаєш, мені здається… Міло?

Вона зосереджено колупала виделкою смугастий форельчин бік.

— Чуєш мене? — знічено спитав він.

— Спробуй, яка смачна риба! — порадила дівчина.

Жодна містика не могла зіпсувати її здоровий апетит.

Ян завмер, заскочений раптовим осяянням: стіна, стіна пружна і прозора — там, де він сподівався зустріти тепло живого доторку. Даремно, певна річ, сподівався. Не судилося Янові переступити тої межі… Та йому навіть і не уявлялося, як боляче буде зайвий раз в цьому пересвідчитись.

Решту вечері вони спожили у гнітючій мовчанці. Вертаючись до готелю, Міла бентежно позирала на Яна, не наважуючись запитати, що з ним коїться. Він і сам не був певен, знаючи хіба, що настрій одружуватись зненацька пропав. Прикро було розуміти, що одурити себе так і не вдалося.

* * *

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Журився Раббі Шимон, примовляючи: «Як же мені розкрити, не розкривши? Як оповісти, не промовляючи? Бо, коли промовлю, дізнаються грішники, а коли мовчатиму, не дізнаються спільники».

Відомо, що зачин мудрості — страх. Мудрий той, хто зміг осягнути всесвіт, могутність Творця і його велич; а осягнувши, лише причинний не відчує страху перед лицем джерела всього сущого. Істинний страх — це страх перед Творцем, однак, є й інший бік страху — біль та сором. Той, кому бракує мудрості, підвладний лихому страхові, який звуть іще «покарання батогом».

Розкриття таємниць Дерева Істини, що його здійснює праведний, прагнучи до виправлення світу, розкриває також і два види страху: страх правди і страх сорому. Не даремно сумував Раббі Шимон — коли спільники дізнаються, то і грішники дізнаються також, виявивши як запобігти покаранню. І зло ввійде у світ, адже покарання — це і є виправлення, і той, хто уникає покарання, протидіє поверненню до світла.

* * *

Ян повернувся з роботи над ранок, коли межи вежами вже сльозився вихрастий сивий туман. Склепіння соборів та палаців таємними знаками малювалися на сірому тлі; сон міста витончувався, і Ян квапився додому, страхаючись світанку, наче який забобонний упир. Йому і правда кортіло заснути, доки ще не розвидніло, а власне — доки не встане Міла, аби йти на роботу.

Того дня Янові пощастило: коли він прокинувся — щоправда, значно раніше ніж годилось би — її вже не було вдома. Солодку безтяму урвало немилосердне кувікання телефону; насилу вибравшись з-під ковдри, Ян надибав слухавку, аби тої ж миті пірнути назад до свого кубла. Номер на визначнику був начебто знайомий.

— Казимире, якого лиха?! — обурився Ян. — Я тут щойно заснув після нічного, а ти вже пхаєшся до мого злощасного життя! Знаєш яка година?!

— Та норр-рмальна година! — на свій звичний манер прогуркотів Янів колега. — Тут все вир-рує, а ти сонька бавиш! Чи відомо тобі, друже мій Рейвах, що сьогодні на студію завітав Гадюка власною персоною?!

— То що? — позіхнувши, спитав ведучий.

— Не дур-ри мені голову! — волала слухавка. — Ти ж був у нього?!

— Ага, — зізнався Ян, — і Гадюка гречно відправив мене під три чорти. Можна я тепер піду спати?

— Не можна, — суворо відрубав Казимир, — він питав про тебе.

— Правда? — байдуже знизав плечима Ян. — Хотів, либонь, пересвідчитись, що я ще не задушився з горя. Або — чимраз прикріше, — не втік десь до конкурентів.

— Не знаю, в чому річ, але Гадюка воліли тебе бачити. А потім наказали мені пересвідчитись, що ти з’явишся на балу…

Від такої несподіванки Ян аж запнувся.

— Слухай, друже, хіба я схожий на Попелюшку? — нарешті розсміявся він.

— Ну-у… — протягнув Казимир, — якщо ти збриєш свої жахливі бакенбарди…

— Зайві клопоти! — глузливо пирхнув Ян. — Ліпше вже тебе на той бал відпровадити! Як не забудеш вбрати чисті шкарпетки — під оті модні кришталеві мешти…

— Смієшся! — образився Казимир. — А я тобі, йолопе, серйозну річ торочу!