Адельберт фон Шамісо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

моральні принципи чи забобони важили в тому, що я підписом не викупив у нього свою тінь, хоч і як була вона мені потрібна. Такою ж огидною була мені й думка зробити з ним прогулянку, яку він запропонував. Бачити між собою і моєю коханою цього осоружного негідника, цього кепкуючого кобольда, бачити наші розбиті серця, віддані йому на поталу і знущання — це обурювало мої найглибші почуття. Те, що зі мною скоїлося, я сприйняв як призначену мені долю, а свою біду вважав неминучою і, звертаючись до нього, так йому сказав: — Мій добродію, я продав вам свою тінь за цей чудесний гаманець і потім дуже каявся. Скажіть, ради бога, чи не можна цю угоду розірвати?

Він похитав головою і спохмурнів. Я вів далі:

— Тож знайте, я вам нічого більше не продам з того, що належить мені, хоч би ви заплатили навіть моєю тінню, і не підпишу також нічого. Із цього виходить, що прогулянка в шапці-невидимці, на яку ви мене запрошували, буде не однаково веселою для вас і для мене. Отож вважайте це за пробачення, і коли ми не прийшли до згоди, то розпрощаймося!

— Жаль мені дуже, мосьє Шлеміль, що ви так уперто відмовляєтесь від руки, яку я вам дружньо простягаю. Можливо, я іншим разом буду щасливіший, а тим часом до скорого побачення! A propos,[11] дозвольте мені ще на останку показати вам, що речі, які я купую, не пліснявіють у мене, навпаки, я їх старанно і дбайливо зберігаю.

Тут він миттю витяг з кишені мою тінь, кинув її дуже спритно до своїх ніг і простелив на галявині освітленій сонцем. І вмить від його ніг простяглися дві тіні,— моя і його власна, — з якими він і ходив, бо моя тінь також слухалась його.

Коли, нарешті, через такий довгий час я знову побачив свою бідолашну тінь, та ще й на такій ганебній службі,— а сам я через її відсутність терпів такі невимовні муки, — серце моє не витримало, і я заплакав гіркими сльозами. А він, цей ненависний, без жалю і сорому хвастаючись вкраденим, знову запропонував мені те ж саме:

— А чого вам так журитися? Вона може стати ваша! Черкніть лише пером, і бідна сердешна Мінна буде вирвана з пазурів негідника і опиниться в обіймах високошановного пана графа. Я ж сказав: черкніть лише пером.

Сльози мої ще дужче полилися з очей, але я одвернувся від нього і махнув рукою, щоб він ішов геть.

Саме в цю мить з’явився Бендель, що, турбуючись про мене, скрізь ішов услід за мною. Коли цей вірний, добрий друг застав мене в сльозах, а мою тінь, яку він не міг не впізнати, побачив у володінні цього дивного сірого чужака, він зразу ж наважився, нехай силою, відібрати від нього мою власність і повернути мені. Та оскільки він сам ніколи не мав справи з такою делікатною річчю, то без церемоній накинувся на сірого чоловіка і наказав йому негайно віддати мені мою власність. Але той замість відповіді повернувся спиною до простодушного хлопця і пішов геть. Тут Бендель підняв сучкуватого кийка, якого завжди носив з собою і, йдучи вслід за ним, заходився лупцювати його по спині з усієї сили своїх мозолястих рук, раз у раз повторюючи, щоб віддав мені мою тінь. А той, начеб це йому було не впершину, зіщулився, втягнув голову в плечі, і мовчки, спокійно подався своєю дорогою через степок разом з моєю тінню і моїм вірним слугою.

Довго ще чулися у тому безлюдді глухі удари, нарешті й вони затихли вдалині.

І я знову, як і раніше, зостався наодинці з своїм горем.

Залишившись самотнім серед безлюдного степу, я дав волю невтримним сльозам, щоб полегшити невимовно важкий тягар на серці. Але я не бачив кінця своєму нещастю, не бачив ніякого виходу, ніякої мети і з нестерпною спрагою пив нову отруту, що її незнайомий влив у мої рани.

Душу мою заполонила Мінна. Переді мною з’явився її коханий, ніжний образ, бліде, залите сльозами личко — такою я бачив її востаннє в хвилини своєї ганьби. Але в ту ж мить між нами постав нахабний і глузливий привид Раскала. Я, закривши обличчя руками, подався навтіки степом, та мерзенне видиво не полишало мене і бігло слідом, аж поки я, знесилений, не впав на землю, зросивши її новим потоком сліз.

І все це через оту тінь! А її ж можна отримати назад одним розчерком пера. Я замислився над дивною пропозицією та над моєю відмовою. В голові у мене було порожньо: жодної думки, жодної зваги.

Надходив вечір. Я утамував голод дикими ягодами, спрагу — водою з гірського струмка. Настала ніч, і я ліг під якимсь деревом. Вогкий ранок збудив мене од важкого сну, під час якого я чув своє власне, ніби передсмертне хропіння. Бендель, мабуть, загубив мої сліди, і я був радий цьому. Я не хотів вертатись до людей, від яких з жахом утік, немов полохливий гірський звір. Так прожив я три моторошні доби.

Вранці четвертого дня я, опинившись на піщаній рівнині, освітленій яскравим сонцем, примостився на уламок скелі й вигрівався в його промінні. Адже я так любив сонце і так довго не мав змоги милуватися ним. Серце моє тихо нило від розпуки.

Раптом легкий шурхіт злякав мене, і я кинувся був утікати, та, озирнувшись навкруги, не побачив нікого. Але на піску, освітленім сонцем, повз мене сковзнула людська тінь, схожа на мою. Здавалось, вона втекла від свого хазяїна і гуляла собі сама.

В мені прокинулось міцне бажання. «Тінь, — подумав я, — чи не шукаєш ти свого хазяїна? Тоді я буду ним!» І я стрибнув, щоб заволодіти нею.