Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

нерішуче, сором'язливо оголене, роздумувало — може, й собі скупатись у морській безодні? М'яке, якесь по-особливому тепле проміння освітило високі гори, кинуло темні тіні на урвища та провалля, кущі і трави на полонинах із зелених стали золотими. Ані вітерець не подихне, ані хвилька на морі не сплесне. Тільки біля берега зелена-зелена, аж якась загусла вода ліниво хитається. Та ще далекий корабель застиг на обрії — ніби задрімав у надвечір'я.

Камінь, схожий на качан капусти, був теплий, аж, здавалось, м'який. І Сергійко, вмостившись на ньому з ногами, відпочивав, здивовано оглядаючи неймовірно прекрасний навколишній світ. Згадав про свої скарби, приклав до ока курячого бога. І вже не міг відірватися від того, що бачив. Навколишнє перетворилося в неймовірний казковий світ. Все було таким, як у кіно, і навіть ще кращим. Без камінця ти бачиш відразу і море, й гори, і сонце, і кораблі, і чайок у піднебессі, і людей, що бовтаються в бархатистій воді. А дивишся через камінчик — і все те стає зовсім іншим. Перед очима з'являється то один предмет, то другий, схожий на прекрасну, небачену в житті картину. Розглядав усе те з такою ретельністю, що боявся навіть дихнути. Адже він проникав у щось незвичайне, незбагненне, прекрасне і недоступне для іпших. Він навіть жалкував, що всього цього не бачать ані Вовка з дитсадочка, ані Юлька, ані всі інші. Шкодував навіть, що тьоті Любі не міг показати, що бачив сам. Дивився і жалів тих, хто лише носив курячих богів на шиї, ждучи якогось дива, а не розглядав крізь них світ. І нікому не спадало на думку, що богів не на шворці треба носити, а дивитися крізь їхні дірочки на все, що тебе оточує.

Юнаки і дівчата веселою ватагою плюскотілися в морі. І галасували так, що навіть гори порушили свою мовчазну зажуру, гомоніли глухуватим таємничим відлунням.

Сєргійко націлився на них своїм богом. І вже не відводив його. Вони купалися з невтомною молодечою грайливістю, притоплювали один одного до самого дна, відпирхувались, зіпали, плювалися солоною піною, задоволено ухкали і вигукували щось незрозуміле. Найвідчайдушніших підіймали на сплетені руки, розгойдували, підкидали високо вгору, і вони під переможні гуки глибоко пірнали у кипучу піняву, надовго ховались під водою. Картина була така незвичайна, все перепліталося в такий клубок, що Сєргійко не міг усього того схопити одним оком і зрозумів, що навіть курячий бог безсилий показати йому все, що треба було бачити. І він його сховав до кишені.

Йому самому захотілося в море. Сьогодні він ще жодного разу не скупався. В садочку їх купали примусово: звеліла тьотя Люба і — хочеш чи не хочеш — лізь у воду. Заходили, звичайно, у море неохоче, ойкаючи та відбрикуючись. Зате, коли доходили смаку в купанні, їх відразу ж витягали на берег. Так жодного разу він і не накупався досхочу.

Тепер ніхто його не виганяв з води. Сєргійко, дивлячись на старших, дзигою вертівся поблизу берега, бризкався на всі боки. Забродив якнайдалі, аж по самісіньку шию, зиркав на хлопців та дівчат і, переможно звискнувши, починав енергійно гребти руками, бовтати ногами, всіляко показуючи, що й він уміє не згірше їх плавати. І сміливо пірнав, ставав руками на дно, перекидався через спину, зблискуючи над водою тонкими ноженятами. З його їжачка весь час дзюркотів зеленкувато-срібний струмінь, солонкувата волога щипала очі, не раз і ковтнув гіркої водиці. Вже й сонце, дивлячись на Сергійка, занурилось у море, а він все бовтався та викупувався, бо вперше доскочив такої неймовірно приємної купелі.

Юнаки та дівчата якось непомітно вибрались на берег. І притихли. І гірські ущелини замовкли теж.

Сєргійко опам'ятався лише тоді, коли помітив, як над берегом звився вгору коричневий м'яч. Закружляв над мокрими юнацькими головами, глухо застогнав, бо його били азартно і нещадно.

Любив Сєргійко м'яча. Тільки вгледів його, і вже він йому запах знайомо сухою сирицюватою шкірою. Відразу вода стала не такою приємною, і він поспішно вибрався на сухе. Здригаючись від вечірньої прохолоди, почав слідкувати за грою. М'яч ніби пустував із гравцями. Частенько залітав то вправо, то вліво, інколи навіть м'яко плюхався у воду і радісно плигав по морській гладі. Сєргійко мовчки зголосився подавати його гравцям.

І вони відразу ж звикли, признали Сергійка своїм помічником. Варто було хлопцеві загаятись на одну мить, і вже кричали:

— Гей, малий, подай м'яча!

Охоче, навіть з погордою, Сєргійко виконував свої добровільні обов'язки.

Награлися вже тільки тоді, як хмара з червоної стала світло-рожевою, майже розстала в синьому небі. Повсідалися на каміння захекані, вдягалися неквапливо. Він і собі натягнув на посивілі від морської солі плечі зім'яту майку. Вертівся в гурті, мов увесь час жив з ними.

— Тебе як зовуть, хлопче? — запитав парубок з непокірним білявим чубом і веселими очима. Коли грали, він найчастіше погукував на Сергійка. Та й на інших. Видно, був серед них за найстаршого.

Сєргійко відразу визнав авторитет цього парубка. За його чуприну непокірну. За рухливі м'язи на довгих засмаглих руках, за те, що жодного м'яча, який пішов у його сторону, не промазав.

— Тут живеш недалеко? — розпитував парубок, мов дорослого.

— Я стережу… — згадав нарешті про свій обов'язок Сєргійко. Парубок зацікавлено озирнув узбережжя.

— Кого стережеш?

— А ось…

Сєргійко вказав самим підборіддям на погасле вогнище.

— Твій батько рибалка?

Сєргійко заперечливо мотнув їжачком.

— А хто ж тобі велів стерегти?

— А я сам…

— Обрав ти собі роботу, — усміхнувся парубок. — Краще пішли з нами в гори…

В парубка грайливо засвітились зіниці. В Сергійка теж спалахнули вуглинками очі.

— …Які там груші, а який виноград. І головне — нічий. І дикий, і не дикий. їж досхочу, поки оскомину наб'єш.

Сєргійко зиркнув на рибальське вогнище, і воно йому здалося холодним і чужим. Надто вже заманливо говорив парубок.