Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

підхопила велику голову з нерухомими білими очима. Курячий бог біля Сергійкового ока змокрів, дірочку затягло туманною сивою плівкою. Сергійко безнадійно поклав гостре підборіддя на гострі подряпані колінця.

— Гей, хлопче, — почув він басовитий голос, — юшки хочеш? Підвів голову. На нього допитливо дивився зморшкуватий дідусь. Очі в нього були насмішкуваті, а руда борода колюча і важка. Такі дідусі вміють тільки жартувати, а риби не дають. Проковтнув густу слину і потупив оченята.

— Твоя мама юшку варить?

— Ні.

— Мабуть, юшка тобі не до смаку?

Сергійко бачив — насміхаються. Сумно схилив голову.

— Давай, хлопче, до гурту, приставай до рибалок — не пожалкуєш…

Було схоже, що дідусь по-справжньому запрошував до рибальського обіду. В хлопця обнадієно засвітилися очі.

Дідусь звівся на дебелі ноги, дістав головою мало не до неба, повільно, занадто повільно попрямував до води, сполоснув у морі миску. Потім налив з казана юшки. Неквапливо повернувся до Сергійка, поставив перед ним. Подав ложку і великий шмат хліба.

— Їж та рости великий.

Сергійко вдячно блиснув на дідуся очима. І відразу ж упявся зубенятами в жорстку, чорну шкуринку, потягся ложкою до миски.

— А що треба сказати? — озвався хтось із рибалок.

— Спасибі…

— Спасибі потім скажеш. А приступаючи до юшки, рибалки кажуть: «Ловися, рибко, велика й маленька».

Сергійко розумів жарти. Але на хвилину затримав ложку на півдорозі до рота. Гостро зиркнув на рибалок.

В них сміялися самі очі. Вголос ніхто не засміявся. Бачили голодний блиск хлопчикових очей і худенькі тремтячі руки.

Ніколи в житті він не їв такої юшки. І риби такої солодкої та запашної не куштував. І хліба такого пухкого та ситного не перемелював у роті. Ніде, ні вдома, ні в садочку не вміли так варити. Пильнував миски, ніби боявся, що хтось зараз у нього її відніме, не дасть доїсти. Тільки потім збагнув, що його прийняли до свого гурту хороші люди, чорноморські рибалки, нагодували і ждуть від нього подяки. І йому захотілося одного — не зостатись перед ними в боргу, відплатити за щедрість і добро — добром.

Наївшись, крадькома зиркнув на рибалок. Вони вже покурили і почали братися за діло. Велетень-дідусь стояв біля баркаса з веслом, його помічники змотували якесь причандалля, вкладали свої пожитки в старі потерті торбини. Зрозумів — рибалки збираються в море.

Сергійко в одну мить вирішив, що не буде він ні шофером, ні льотчиком, ані навіть штурвальним на катері, а стане звичайним чорноморським рибалкою. Ловитиме разом з цими щедрими і добрими людьми рибку «велику й маленьку» і щоденно їстиме отаку смачненьку юшку. Поспішно підійшов до моря, так само, як це робив дідусь, сполоснув у воді миску, витер її почорнілим від кіптюги рушником, подав дідусеві.

— Спасибі, дідусю, — подякував чемно.

— Рости дужий, — поважно побажав дідусь.

— Як воно рибальська юшка? Припала до смаку? — цікавились рибалки.

— Смачна.

— Ото ж бо. Правда ж, не куштував такої?

— Ні-і-

— Вступай до нашої артілі — щоденно їстимеш, ї як вони здогадались про Сергійкове рішення?

Рибалки дружно взялися за моторки, поспускали їх на воду. Сергійко й собі силкувався, вертівся під ногами. Він тепер рибалка і мусив робити те, що й усі рибалки. Тим більше, що ця робота йому дуже подобалась.

Сонце вже над самісіньким обрієм виглянуло з білорибиці-хмари, і море знову заграло золотаво і весело. Тепло і радісно було в Сергійка на душі.

Рибалки сміливо забрідали в море, вскакували в хисткі моторки. Сергійко рішуче кинувся за ними і спробував перевалитись через високий борт у човен.

— Ти й справді зібрався в море? — сміявся очима дідусь.

— Еге ж…

— Ні, внуче, ти вже лишайся на березі, бо мама лаятиме. А ранком прибігай на юшку. Трохи підростеш, а там і в море підемо.

Сергійко не образився. Він і сам знав, що не доріс іще до справжнього рибалки. І що то його жартома запрошували до рибальського гурту. Вони — дорослі — завжди жартують з малих.

Слухняно вибрів на берег. Моторки дружно звернули, збурунили біля берега воду, подалися в синє безмежжя.

— Приходь завтра, — ще раз запросив Сергійка дідусь.

Сергійко не відповів. Прощально змахнув рученятами і скрушно зітхнув.^Чому ж завтра? Він і сьогодні їх тут діждеться. Стерегтиме рибальське вогнище. Напевно не кожен рибалка починав свій шлях із сторожування біля рибальського вогнища, яке поволі згасало.

З ЛЮДЬМИ — НЕ ЗАСУМУЄШ…

Веселою ватагою вони вивернулися звідкілясь із ущелини, з'явились несподівано, — коричнево-чорні від засмаги та пилу, що сірим шаром заліг у них між лопатками, в густих патьоках поту, що смішно поорали юні, білозубі обличчя. Вони були давно не' стрижені і не доглядені матерями, але зовсім не схожі на отих бородатих нехлюїв, яких недавно бачив Сергійко біля кіоска «Пиво-води».

На ходу зривали з сухорлявих ніг штани, недбало кидали на гарячу гальку своє м'яте-перем'яте шмаття, з переможним криком та перегуком бігли у море і відразу ж занурювалися з головою у тиху вечірню воду. За хвилину пляж, спорожнілий під вечір, перетворився на метушливий комашник. Ніби не два-три десятки їх тут плюхалось та відпирхувалось у солонавій воді, а цілі сотні, а може й тисячі. В усякому разі Сергійкові здавалося, що їх було тут безліч.

Сергійко відразу ж забув, що добровільно узявся сторожувати біля рибальського вогнища. Тепер він наївся, і все навколишнє знову прибрало свого звичайного вигляду. Неймовірно красиве було сонце. Воно вже майже досягло морської рівнини. Зупинилось