Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

я запускаю в роботу на Збоїщах. Запрошую вас, дорогі ви, наші цьоцю, щоби ви яко почесна гостя, перерізали стрічку.

– Що я – туалету не бачила? – запитала скептично Бронька.

– Такого – ні! – не звертаючи уваги на кпини Бурозубки, медоточила власниця львівських клозетів. – Справжнє диво техніки з пластика й фаянсу і напрочуд потужним зливом, який може змити в каналізацію навіть відвідувача, якщо той загається!

– Дякую за запрошення, але як мені до тебе йти, коли ж на завтра по радіо заповідали неймовірну спеку? – пручалася тітка.

– Не хвилюйтеся, дорогі ви, наші цьоцю, – лепетала Кацапуля, від хвилювання втираючи спітніле чоло. – Я озеленила двір платанами та кленами. Дорогі ви, наші…

– Дорогі ви, наші цьоцю, запрошую вас на завтрашній аукціон, – лепетав Сипонький. – Виставлятиметься костюм самої Жорж Санд, який я маю щастя тримати в своєму магазині і який колись у Франції наробив багато галасу, коли письменниця його увібрала. Постараюся, аби він дістався вам, дорогі ви, наші цьоцю…

– Ото спасибі, що хочеш зробити з мене городнє опудало, – відповідала тітонька.

– Дорогі ви, наші цьоцю, ви мене неправильно зрозуміли! – лебедів у телефонну трубку дядечко Сипонький. – Це пристойний брючний костюм, і якщо ви його вберете, то нікому не спаде на думку проводити вас до міліцейського відділка…

– Дорогі ви, наші цьоцю! – озивалася дружина Сипонького. – Завтра мій шеф проводить перше вживлення штучного зуба, який згодом впустить корінь у щелепу і стане справжнім. Будуть журналісти з телевізії та радіо, і я вже домовилася із своїм працедавцем, щоби він провів вам цю показову маніпуляцію безкоштовно!..

Як уже родичі не телефонувати до «молодят», як не запрошували в гості, та Таратула ігнорував новоспечених зовиць[5] та шуряків.

Але коли одного разу до дружини Таратули подзвонила Пасьона і нагадала, що в Орчика сьогодні день народження, тітці стало совісно. Адже Орчик її любив, а вона на стільки часу забула і про його існування, і навіть про уродини.

– Та вже вшаную рідню, бо вона ще в знак протесту влаштує масове голодування, – пожартувала Броня…

Обличчя родичів сяяли, мов лампочки денного освітлення. Так, напевне, тішився біблійний батько, вийшовши назустріч своєму блудному сину. А, може, так антична Пенелопа прийняла із далеких доріг свого Одіссея? Всі охочі притулилися до руки львівського вельможі Таратули, а тітку почали величати пані Броніславою. Ніхто ще з них уроджену Бурозубку не називав її повним іменем, а тим паче панею! І ніхто тепер не просив її підсобити на кухні. Навіть Сипонька, яка раніше пальцем об палець не вдарила, оберігаючи від пошкодження свої живописні нігті, мужньо протирала тарілки й фужери!

Тоді тітку запровадили на тронне місце. Уся бесіда під час урочистої вечері крутилася лише навколо персони тітки Броні. Члени цієї общини поспішали позбутись накипу у стосунках з нею, засвідчуючи перед Таратулою, що їхні зв’язки з його дружиною ніколи не заточувались, на іржавіли і не зазнавали корозії.

– Ну і як воно, життя сімейне? – запитувала у розбагатілої кузени схвильовано Кацапуля.

– Звикаю бути жінкою, – звірялась вона владарці біотуалетів. – Колись я ходила, ніде правди діти, нечупарою, бо не було для кого цвісти. Зате тепер так подобається щодня змінювати білизну, бути акуратно зачесаною. Щоправда, це очепурювання забирає багато часу, але приємно…

Решта застільників, затаївши подих, сконцентрували суцвіття своїх очей на Таратулу, який виголошував:

– Я – гуцул, горянин. А горяни – народ непохитний, ще ніхто їх ніколи не ставив на коліна. Ось ви, галичани, у церкві колінкуєте, але в наших краях це не заведено.

– А я якось у Франківську, коли зайшов до церкви, бачив, що там люди також стають на коліна до причастя, – не подумавши, заперечив багатію Пасьоний.

– Ти, любий, щось плутаєш, – лагідно сказала Пасьона, вміло замаскувавши на обличчі роздратування. – Це було не у Франківську, а в Калуші. А Калуш – це ще не Гуцульщина… Правда ж?

Благовірний поглянув на дружину, очі і брови якої були підведені чорним і від цього її обличчя нагадувало маску, щойно зняту з єгипетської мумії. Але з нього він нічого не міг прочитати. А Пасьона поглянула на свого чоловіка так, наче мала намір обкласти його дровами й підпалити.

У неї вже зсудомило лицевий нерв від того, що часто підморгувала Пасьоному.

«Ти що – збожеволів? – погрозливо гримасувала дружина до чоловіка. – Треба останній розум стратити, аби суперечити цьому грошовому мішку!»

Господар врешті отямився і уже до кінця себе контролював.

– Справді, – похопився він, приязно закивавши головою до Таратули, – це було не в Франківську. Але що вдієш – склероз у мене!

– Дрібниці, – погодився поблажливо товстосум, штовхнувши виделкою тарталетку із сирковою масою. – То на чому я зупинився? Ага, я хотів сказати, що ми, гуцули – горді, не те, що галичани, які звикли усім кланятися, усім коритися…

Сипонький, який досі не відважувався розвинути якусь поважну тему перед крупним бізнесменом, нарешті кинув фразу, позичену сьогодні вранці в телевізора: «Як тонко це ви підмітили». А решта гостей, не зводячи очей із осяйних зубів багача-свояка, закивала: «Так, ой, так-так».

Щоб сподобитись ласки новоспеченого мужа тітки, усі члени династії поспішили засвідчити свою лояльність до гуцульського краю. Сипонький, наприклад, дуже схвально відгукнувся про Довбуша. Кацапуля зізналася, що вона вдома спить лише під гуцульським ліжником, завдяки якому позбулась остеохондрозу (до дідька усі ці китайські ковдри на сиптипоні!). А дружина Сипонького навіть затягнула сороміцьку коломийку із репертуару Вікторії Врадій: