Кирило Круторогов - Бомбардир

Якось вечером, перед самим закриттям, притягли ми в пункт прийому нєсколько кілограм міді. Получили своє, вертаємося довольні… А ззаді машина сигналить. Озираємося – слідом повзе джип «Черокі», а він у городі один. Приплили… Стєкло опустилося, махають: сідайте. А що нам оставалося? Сіли. У салоні троє. Я болєє-мєнєє знав тіки одного – він коло водітєля сидів. Зовсім молодий, но вже в авторитеті. Той, що з нами на задньому сидінні,– бичара бритоголовий, з «макаровим» у лапі. Стало стрьомно. Сергій відкрив був рота, а я його локтєм у бік, шоб заткнувся. А сам кажу старшому: «Вадім, куда їдемо?» Він даже голови не повернув: «Щас узнаєш, Саня…» Уже за город виїхали, скорость офігенна…

– Як Сергій держався? – перебив я.

– Подьоргався спєрва, тоді притих… Дивлюся – звернули з траси на ґрунтовку, в сторону лісу. Ну, думаю, капєц. Остановилися. «Вилазьте!» – командують. Виповзли, куди дінешся. «Так ти, сучонок, рішив, шо самий умний?!» Я в отвєт лепечу, тіпа: «Вадім, ти чого?! Я ж всігда…» І тут мені в лоб, і неслабо. Лежу на землі, в глазах тємно, а Сергій вдруг голос подає: «А ти хто такий? Отдєл кадрів?» Храбрий, блін… Ну і йому тоже обломилось… Я вже рішив: усьо, повбивають. Підповз до Сєрьоги, а той, бритоголовий, дуло мені в бок тикає. Вадім питає: «Так про шо базарим?» – «Та оддамо ми гроші…– кажу.– Усі, які сьодні получили…» – «Ці я й так возьму. Мало!» – «Покажемо, де брали метал, і більше туди ні ногою»,– у Сергія губи розбиті, єлє сказав. «Хрін там! – це вже Вадім.– Одработаєте. Будете копать, пока я не скажу стоп… А щас – скидайте тряпйо!..» Ми розділися до трусів. Водітєль дістав з багажніка каністру, хлюпнув на наші штани, кросовки й футболки, підпалив. Тоді сіли в джип і одвалили…

Іванцов замовк, прикурюючи.

– І як же ви вибралися?

– До утра шукали дорогу до траси. Холод собачий, йоптіль, дощ зривається, грязь, ноги босі, збиті, води попить ні каплі… Ну, вийшли все-таки… «Самі винуваті!» – сказав я потом Сергію. А він: «Убив би всіх цих… Не задумуючись…»

Рудий замовк, і то так, що мені стало зрозуміло – більше не скаже ні слова.

– Довго довелося відпрацьовувати? – про всяк випадок запитав я.

Іванцов сіпнувся. Глянув так, наче побачив уперше, рвучко підвівся на ноги.

– Хвате балачки розводить. Твоє врємя істєкло. Бабки давай!

Він буквально висмикнув три сотенні купюри в мене з рук і рушив у бік ринку…

Так я й не дізнався, чим усе скінчилося.

І, до всього, я так і не мав відповіді на найпростіше, здавалося б, запитання: де саме почалася футбольна кар’єра Сергія Гайдука? Я блукав у його минулому, намагаючись хоч щось з’ясувати, але замість фактів натикався на якісь мутні тинейджерські історії. Яка-небудь жовта газетка зліпила б із цього сенсацію, але в мене інший жанр: конфіденційний звіт перед фахівцями впливового футбольного клубу. А чи має для них значення те, що я зараз почув від рудого Іванцова, чи ні,– не мій клопіт.

Дорогою я зазирнув у вже знайоме кафе «Як удома» – перекусити.

«Правильний пацан», у якого безупинно бігають очі, а в кишені заначено косяк, не йшов мені з голови. Сергій не потребував виправдань – у злиденній провінції мало який підліток уникне спокуси швидкого й легкого заробітку. У поведінці місцевих «авторитетів» теж не було нічого нового. Точно так само вони всюди ламають і гнуть під себе хлопців, перетворюючи на безвідмовних «виконавців». Але в усій цій історії вимальовувалося дещо інше – характер. Упертий, замкнений, схильний до самостійних і не обов’язково правильних рішень. Зрозуміло також, що у свої дванадцять-тринадцять Сергій Гайдук ще й не думав усерйоз зайнятися футболом. Ніхто не взяв його за руку, не відвів до секції років у сім, як це зазвичай буває тепер. Але ж щось підштовхнуло його до цього?

Варіантів у мене, по суті, не залишалося. Тому в кафе, пішовши мити руки, я з підозрою оглянув власну фізіономію в дзеркалі над раковиною, скептично поморщився й буркнув:

– По-моєму, Олексію Петровичу, час тобі підстригтися!..

Перукарню «Твій стиль» шукати не треба було – навіть сьогодні я двічі проходив повз. У чоловічому залі виявилося всього два крісла: в одному сиділа молода дівчина, уткнувшись у смартфон, друге було порожнім. У кутку бубнив старий транзисторний телевізор.

Що ж, будемо сподіватися, що мені пощастить. У дверях я відкашлявся, щоб привернути до себе увагу. Дівчина обернулася.

– Ви стригтися? – спитала вона. Голос виявився приємним, досить низьким. Вік наче збігався. Лишалося впевнитись.

Я всміхнувся.

– Авжеж. Але мені порадили звернутися до Насті…

– Це я і є.

– Чудово! А я вже боявся, що до вас за тиждень треба буде записуватися.

– Ох, ви перебільшуєте.– Прикинувши мій зріст, Настя трохи опустила крісло й дістала із шафки строкату перукарську накидку.– Я б, звичайно, не відмовилася від такого напливу клієнтів,– казала далі вона,– але в нас чомусь стрижуться там, де дешевше… Ви ж не місцевий, правда?

– А ви уважна.

– Це професійне. Поки стрижу, встигаю запам’ятати все до дрібниць…

Настя виявилася з тих, про кого кажуть «широка кістка». При цьому в неї була струнка талія, високі груди й пухкі, красиво окреслені губи. Зелені, з котячим розрізом очі ледь помітно підведені, макіяжу рівно стільки, що він практично непомітний. Одягнена небуденно. Високі підбори, вистояти на яких цілий день – подвиг, кофточка в обтяжку, вузькі джинси від гарної фірми і явний надлишок золота. Крім обручки, ще кілька перснів, дутий браслет на правому зап’ястку, масивний ланцюжок на шиї з досить незграбним кулоном – Марія з дитиною. Довговолоса білявка – з тих, на яких уже років із дванадцяти зупиняються погляди чоловіків.

– Як стрижемося? – Настя оглянула мою розпатлану гриву.

– Ну, оскільки мою зовнішність уже ніщо не врятує, головне – не погіршити. На ваш розсуд.

– Я багато можу розсудити,– усміхнулася вона.– Щось у стилі панк?

– Мабуть, не варто. Я людина традиційна.

– Добре,– дівчина взялася за ножиці.

Працювала вона дуже швидко, точно і якось хвацько. Мені подобалося спостерігати за нею, а від її дотиків у мене мурашки бігли по спині. Дійсно – майстриня.

– Настю, ви просто чарівниця… Як би переманити вас до нас у столицю?

– А, то ви з Києва?! – зацікавилася вона.– Була там тільки раз. Мені сподобалось… А хто вам порадив звернутися до мене?

– У нас із вами є один спільний