Кирило Круторогов - Бомбардир

сам понімаєш яке: земля, гравій, мусор усякий… Я цих тупорилих розтолкав, дивлюсь – а в нього сльози на очах. Ти шо, кажу, Сєрьога? Кості цілі? А він показує – футболку нову розідрав. Од плеча до середини грудей. Ото дома буде…

– Дістав?

– А то! У нього батя був суровий. Це я без батька ріс: мамка поверещить, ну рушником мокрим по спині вперіщить, та й усьо. А його батя, особенно єслі не в настроєнії – міг.

– Бив?

– Ну, в нас це само собою. Бив, канєшно. Для профілактики.

Рудий виловив із кишені батончик. Паперову обгортку жбурнув на пісок, фольгу дбайливо склав і сховав – свого часу їй знайдеться застосування. Набив рот і став з насолодою жувати, не звертаючи на мене уваги. Я нишком стежив за ним: рухаються обтягнуті жовтуватою шкірою вилиці, бігають очі, ні на чому не затримуючись, рухи рвані, неточні.

– Чим іще займалися? – спробував я вивести його зі ступору.

– Чим? Тинялися по городу, дивилися, де шо погано лежить…

– Крали?

– Ну чо так зразу?! – обурився Іванцов.– Скажем, десь залізячка завалялася. Несли тихо, здавали в прийом. Получали по кілька монет.

– А витрачали на що?

– Та як усі. То блок жвачки з наклейками купиш, то чіпси… Ще пойло було дешеве – «Мастерфрут»…

– І все? – посміхнувся я.– Щось слабо віриться. Вам же не по сім років було.

Рудий набичився.

– А шо? Я нормальний пацан. Всігда вмів на кусок хліба заробить.

– Ну, в тобі я не сумніваюся. Що, і Сергій теж?

– А шо Сергій?! Це щас він футболіст-шмутболіст: зелень, тьолки, красіва жизнь… А раньше, як і всі інші,– плив по тєченію. Ну, бігав на стадіон, і шо з того?! Який у нас тут футбол?! Я йому помагав потроху – щоб не ходив з пустим карманом.

– Це як?

– Та по-разному… Я ж хватався за все підряд. У шостому класі з пацанами серйозно зайнявся металом…

– Що це значить?

– Хріначить…– Він гмикнув і вибив з пачки цигарку – цього разу звичайну.– Шукали заброшені цехи в промзоні, пиляли балки, арматуру, станини і здавали на лом. Цього добра в Марганці тоді було до фіґа… Сергій спєрва не хотів і мене одговорював. Но я рано пойняв, шо без бабла – нікуда. До нього позже дійшло – сам попросився в бригаду. Узяли, ясно. Пацан він жилавий, бистрий, а в такому ділі це важно. Що бистріше будеш ворушитися, то менший риск нарватися.

– А охорона ж як?

Іванцов глянув скоса, наче я ляпнув цілковиту дурницю.

– Слиш, ти комбінат ілі рудоремонтний колись бачив? Там же територія по три десятки гектарів, а на ній два-три охоронці. І ті крутяться коло цистерн із пальним, гаражів і складських помєщеній. А те, шо осталось од совєтской власті, ржавіє і гниє,– та й хрін з ним. Кароче, надвечір, як темніть начинало, ми по-тихому перебиралися через огорожу – і вкалували до глибокої ночі як прокляті…

– А як батьки на це дивилися?

– Та ніяк. Хто там у них питав. Нам шо, треба було сообщать: я пішов залізо тирить, жди під утро, мамка? Каждий викручувався як міг. Сергій, напрімєр, просто у вікно вилазив, він же на пєрвому жив, а я вобще ні перед ким не одчитувався… Далі інтересно?

Я кивнув.

– Кароче, робимо своє діло, перекидаємо через огорожу, а двійко пацанів уже ждуть по той бік, щоб сховати залізяки десь поблизості. Така робота, прикинь: із мєлоччю возиться неінтересно, а крупняк – балку там або швелер – попробуй перекинь через двометрову огорожу, ще й із колючкою зверху! Утром поверталися з візками, грузили й тягли все в пункт прийому. Гроші на руки, кому слєдуєт процент скинули – і гуляй.

– А процент кому? – По суті, питання не стосувалося справи.

Іванцов пошкрябав руду щетину і вп’явся в одну точку, крутячи між пальцями запальничку. Квапити його я не став.

– Кому…– нарешті мовив він.– Є тут авторитетні люди. І всігда були. У цьому городі, єслі ти получаєш прибиль, тєм болєє льогку,– треба платить. Тоді тобі мішать не стануть.

– Зрозуміло. І довго ви так?

– Не дуже… Через Сєрьогу все й спалилося.

– Та ну?

– Ну, не буквально. Раз пішли ми на територію, а я дивлюся – Сєрий наче сам не свій. Питаю: ти чого? Мовчить. Залізли в цех. Обично він бистріший усіх: копає, пиляє, викладується, весь мокрий, а тут єлє ворушиться. Абияк закончили, оддихалися. Сергій відводе мене в сторону і такий: «Сань, що ми тут горбатимося, є шанс серйозні гроші підняти, і по-бистрому? Тільки давай без пацанів, удвох».

Якось мені зразу вся ця затєя не понравилась. Ну харашо, думаю, послухаємо, шо в тебе на умі.

Кароче, десь він пронюхав, шо на території одного хімзаводика, який раньше робив на оборонку, на невеличкій глибині лежать кілька сотень метрів отлічного кабеля. Якась там лінія спецсвязі. А це вже цвєтной метал, ти шо, зовсім другі бабки! Досі не знаю откуда, но був у нього і нарисований од руки примєрний план комунікацій. Я спєрва не повірив, а тоді таки купився. Тєм болєє шо він предложив усю цю тєму розкрутить удвох.

– Вийшло?

– Пішли, як всігда, вночі. З собою взяли дві лопати, штикову й саперну, начали копать – і почти зразу наткнулися на кабель. Нарили метрів по двадцять, намотали на себе – і в нори… Остаток ночі знімали ізоляцію, шоб чиста мідь осталася. С утра здали – получили стільки, шо рішили: ну всьо, тепер розбагатіємо. Кабеля цього там було до хріна і більше. Сергій мічтав спортивний костюм прикупить…– Іванцов видав смішок, наче каркнув.– І ще якийсь особенний м’яч… А я по-простому: лучче змотатись у Дніпро, взяти по мобілі, гульнуть… Ну а з нашими пацанами ми зав’язали – мол, осточортіло возюкатися в грязюці й засохлому гівні. Зіскочили, кароче. Так і пішло…

Рудий, мабуть, не любив згадувати про цю історію, однак уже завівся, тим більше що я виявив непідробний інтерес. Ішлося не про нього, а про того, хто, за його переконанням, був у всьому винний, і, гадаю, він не брехав, коли розповідав про те, чим закінчився весь цей «бізнес».

– Здуру ми вобще забули, шо треба ділиться, понімаєш?! Походи свої держали в секреті, но воно ж видно було, шо гроші в нас не переводяться. Получається, ми пацанів своїх кинули і нікому нічого не одстєгнули. Сергій сказав: спєрва вдвох, а тоді других возьмем у долю… Харашо, я був не протів, та