Юрій Станіславович Митрофаненко - Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

В березні 1918 р. до Єлисавета, який більшовики вчергове залишили, увійшли австро-німецькі війська, які за підтримки українських повстанців з Глодосів відновили в місті та повіті владу УНР. Розпочинався період, який наш земляк Володимир Винниченко влучно назвав «Сто днів Центральної Ради» за аналогією з поверненням до влади Наполеона у 1815 р. У цей період назва Єлисаветград поступається назвам Єлизавет ти Єлисавет. У березні 1918 р. голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський оприлюднив Закон про новий територіально-адміністративний устрій. Губерніальний поділ скасовувався. Його замінили поділом на «землі». Терени нашого краю потрапили до складу різних земель. До землі Низ (Низова Дніпрянщина) мали увійти частина Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії та частина Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Інша частина Єлисаветградського повіту мала увійти до складу землі Примор'я. Претендували на терени краю і своєрідні більшовицькі утворення революційної доби Румчерод та «швидкоплинна» Одеська республіка. Адміністративним центром землі Низ став Єлизавет (так в документі Центральної Ради від 6 березня 1918 р.). Місцеві органи колишнього Єлисаветграда користувалися назвою Єлисавет, яка потрапила і на їхні печатки. А от Стратегічна Рада Глодоського вільного козацтва прийняла рішення не скорочувати назву Єлисаветград, а перейменувати його на Низовий. Про цей факт згадував лідер Глодоського вільного козацтва Фотій Мелешко. Проте в діловодстві 1918 р. використовувалася назва Єлисавет. Почав виходити часопис «Вісти Єлизаветської української громади». Нові адміністративні одиниці (землі) проіснувала лише 2 місяці (до 29 квітня 1918 р.).

18 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер розміщена Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий прапор. Український прапор вперше з'явився в місті ще у 1917 році, ймовірно, завдяки Миколі Левитському, який тоді разом з повітовим інструктором Української Центральної Ради Єлисаветського повіту намагався залучити місцеве самоврядування до підтримки УНР [1, с. 14, 14 зв.]. Це той самий Левитський — «артільний батько» [4, с. 109] або «батько кооперації» [8, с.1], на честь якого нещодавно була перейменована вулиця Колгоспна у Кропивницькому. [4, с.138-142].

Після вигнання з міста анархістки Маруськи Никифорової та втечі загонів армії Муравйова у перші дні березня 1918 року в місті знову з'явився жовто-блакитний прапор. Прапор з написом «Хай живе вільна Україна» майорів на будинку юнкерського училища (кінно-козачої школи, як тоді училище називали українці), у якому в той час розміщувались органи влади УНР [2, с. 65 зв.].

На початку квітня 1918 року у місті з'явився уповноважений Міністерства внутрішніх справ УНР Базилевич, який займався організацією представництва центральної влади УНР у Єлисаветі. Одним з перших його кроків була нарада, на яку були запрошені представники земства та міської думи. У ході наради Базилевич заявив, що на його думку міське керівництво не працює в контакті з українською владою. Керівництво хоч і не чинить спротиву українській владі, але ставиться до неї з іронією. Базилевич застеріг, що особи з такими поглядами та ті, кому не подобається політика УНР, будуть усунуті з міських органів самоврядування. Міський голова Крамаренко емоційно сприйняв ці звинувачення, які вважав необгрунтованими. Тому Крамаренко попросив надати докази тверджень, на що Базилевич відповів, що головним доказом є те, що над будівлею міської управи «до сих пір тіліпається червоний прапор» [2, 88 зв.]. Саме така фраза Базилевича міститься у стенограмі засідання міської думи. «Червоний прапор — емблема соціалізму», — заявив у відповідь міський голова та демонстративно покинув нараду [11, с. 3].

Тут необхідно прояснити відносини, які на момент проведення наради склались між червоним та синьо-жовтим прапорами. Олександр Семененко, член Керовничої Ради Єлисавета (місцевого органу УНР), у своїх спогадах «Харків... Харків...» згадує цікавий епізод, що трапився під час українського губерніального з'їзду у Херсоні влітку 1917 року. У з'їзді брали участь як сам Олександр Семененко, так і Микола Левитський, якого було обрано до президії. «Серед інших заходів рішили провести національну демонстрацію — внести до зали український національний прапор. Вносимо, ставимо на сцені поруч червоного, що вже стояв там. Співаємо „Ще не вмерла Україна“. Селяни плещуть в долоні. Левитський вітає прапор...

Але раптом просить слова товариш Феофілактов... — російський есер, говорить по-російському чисто.

— Це добра річ, — казав він про український прапор. — Але є більша святиня, є червоний прапор, на ньому кров трудящих. Це прапор, рідний трудящим усього світу. Під червоним прапором йшли і страждали найкращі борці за щастя народу...

А наші селяни так само захоплено плещуть Феофілактову, як плескали перед тим українському прапорові».

Незадовго до наради, яку проводив Базилевич, в Одесі також трапився інцидент з двома прапорами, про що згадується в газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» за 6 квітня 1918 року. Над Воронцовським палацом, над яким майорів український прапор, поруч був піднятий червоний прапор, який встиг провисіти всього півгодини та був знятий австрійськими військовими.

Через декілька днів після наради Базилевич ще двічі — письмово 10 квітня та усно 11 квітня — доніс до Крамаренка прохання зняти червоний прапор та вивісити державний український прапор [11, с. 3]. Міський голова це зробити відмовився, за що отримав погрози бути притягненим до кримінальної відповідальності [2, с. 89]. Подальшому розвитку подій можуть позаздрити сучасні політтехнологи.

10 квітня 1918 р. у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» вийшла стаття «Опять сначала», у якій автор обурюється діями «самостійників», які зазіхнули на святиню — червоний прапор. У статті також цитується вислів Базилевича «болтается красное знамя», а згодом згадується вираз російського політика Мілюкова «красная тряпка». У наступному номері «Известий...» вийшла стаття «Красные тряпки», у якій Базилевичу приписується замість «болтается красное знамя» інший вислів: «болтается красная тряпка» [10, с. 2]. У номері «Известий» від 13 квітня висвітлюється засідання міської думи, зміст якого відрізняється від офіційної стенограми. Знову ж таки фраза «красное знамя» замінена фразою «красная тряпка» [11, с. 3]. Зазначені події були сприйняті громадськістю Єлисавета як образа символа свободи та соціалізму та викликали бурхливу реакцію. Першим засудив заяву про «красную тряпку» своєю постановою комітет соціалістичних партій [10, с. 2-3], за ним — робітники цехів заводу Ельворті, «обсудив по цехам известие напечатанное в местных газетах», висловили свій протест [11, с. 3], а