Юрій Станіславович Митрофаненко - Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

ознайомитися з історією цього міста. Тоді б вона дізналася, що його мешканці, зокрема вулиць Пермської та Биківської — нащадки колоністів та прикордонників, яким доводилося стримувати напади татар. Не менш волелюбні та войовничі чечорці — сусіди пермців. Саме вони підняли на боротьбу все місто» [8].

Другий фактор жорстокої відсічі «летючим гастролерам» — «потужна та широка буржуазність міста Єлисаветграда». В місті було чимало дрібних, не надто багатих приватних власників, яким було що захищати.: «Всі вони трударі, які наполегливою працею створили свої двори, будинки, тримали збереження в державних касах. Їх багато, дуже багато. Голос власності-голос потужний та впливовий. Хто наступає на голос власності ризикує зламати собі шию, і пані Никифорова та Беленкевич — останні докази цьому» [8].

У Ю. Яновського свій погляд на перемогу: «Організоване місто переможе всіх. Єдність і дисципліна подолають». А, крім цього, була ще одна вагома причина — «особливе почуття до кожного каменя на землі нашого дитинства» [34, с. 309].

Безумовно значну роль у перемозі повстання відіграв і «Тимчасовий комітет революції». Навіть більшовики визнавали його демократичний склад та роль у повстанні: «он был очень разношерстен по своєму составу и стоял во главе городской самообороны, организовывал ее и идейно воодушевлял к борьбе против М. Никифоровой. Временный, столь громко названный, революционный комитет, собственно сделался выразителем желания местной буржуазии и руководил борьбой, не столько против Никифоровой, сколько против большевиков вообще» [7].

Автор іншої статті (під псевдонімом «биковчанин», напевне він був мешканцем цієї вулиці) на шпальтах «Голос Юга» від 10 березня 1918 року під назвою «Поза законом» зробив своєрідний висновок, що «повстання створило місту історичну славу поборника закону та правопорядку и „несомненно, что город Елисаветград займёт в будущей истории междуусобной войны особое, единственное и почётное место“»[8].

Єлисаветград поступово оговтувався від боїв з анархістами та вшановував пам'ять полеглих у боях, щоправда не обійшлося без прикрих ситуацій. Маруся зуміла об'єднати класових ворогів, щоправда, після перемоги єдність швидко зникла. Після боїв голова штабу домової охорони звернувся до робітничого оркестру робітників заводу Ельворті з проханням скористатися його послугами для поховання загиблого від ран у боях з анархістами штабс-капітана, однак дістав відповідь, що «оркестр для буржуя-кадета грати не буде» [15, с. 221].

В квітні 1918 Єлисаветград відзначав сумну дату — сорок днів з часу повстання та його жертв. Для учасників повстання, які отримали своєрідні посвідчення, а також родин загиблих та поранених проводилися благодійні концерти, покази кінострічок, вистави, циркові вистави [9].

А Маруся стала просто легендарною в Єлисаветграді. У квітні «Голос Юга» написала, що Марусю вбито в Олександрівську (нині Запоріжжя). В жовтні 1918 року єлисаветградська газета «Трудовая жизнь» надрукувала повідомлення, що у в'язниці міста перебуває жінка, яка дуже схожа на М. Никифорову [4]. В лютому 1919 р. єлисаветградцям вдалося не допустити єврейського погрому. Тодішні журналісти порівняли ці події та атмосферу єдності міщан з «Маруськиними днями» 1918 р. [23].

Популярністю М. Никифорової скористалися окремі авантюристки, які називали себе Марусею, створювали загони і вимагали від наляканих селян її репутацією значну контрибуцію. В 1920 р. П. Тичина, подорожуючи по Україні разом з капелою К. Стеценка, згадував, що в Єлисаветграді місцевий дяк показував йому могилу М. Никифорової [4]. Насправді, священик помилився, М.Г. Никифорова була розстріляна білогвардійцями в Криму в серпні 1919 р. разом зі своїм чоловіком [3]. Про цей факт єлисаветградців поінформувала газета «Голос Юга» у вересні 1919 р. [4]. Проте мешканці Єлисаветграда та околиць пам'ятатимуть Марусю ще довго.

Цікаво, що, окрім Ю. Яновського, ще декілька відомих поетів і письменників у різній формі згадували про легендарну отаманшу Марусю. Єлисаветградець, відомий у свій час поет Мойсей Цетлін, який також був учасником «народного повстання» присвятив тим подіям поезію, у якій порівняв Марусю із Жанною Д'Арк. Рядки вийшли дещо емоційно-наївними.

Маруся-анархистка (1918)

«Всем телом слившись с броневой машиной

Увешенной лентами крест-накрест патронов

Боевых: для пулемета она промчалась

Словно триумфатор по Елисаветграда улицам пустым.

Никифорова гимназистка в прошлом мне показалась

Жанной Д'Арк тогда, летящей с лилиями к Орлеану.

Рвет ветер яростный над нею чёрный стяг.

Её приверженцы, отчаянная свита, красавицу-бандитку

Охраняли, готовые сразить любую тень, грозящую победной колеснице.

Ей дали бой у города и я вернул украденные накануне ленты, нужные для обороны.

Хоть мне ещё тринадцать не сравнялось, но я считал себя участником сраженья и был суров как гражданин Кале в борьбе за безопасность и спасенье родного города» [29].

Невідомо, чи бачили наживо М. Никифорову Ю. Яновський та М. Цетлін, чи передавали її зовнішність з розповідей (останнє більш реально), а от Арсенію Тарковському, який тоді мешкав у Єлисаветграді, довелося зустрітися з отаманшею. Цю зустріч він яскраво описав у спогадах, які дозволяють нам зануритися в атмосферу, яка панувала в місті під час «народного повстання». «За столом сиділа знаменита у тутешніх містах отаманша Маруся. Середнього зросту, русяве з попелинкою волосся, пенсне на ланцюжку, в'ялий рот. Вона вилаяла бійців за те, що затримали хлопця, а потім пригостила цукеркою, погладила по голові і сказала: „Гарний хлопчик“. Далі грізна отаманша відпустила нас додому, наказавши солдатам принести записку від батьків». Записку мати Тарковського написала, а от цукерку наказала викинути [28].

В 1920 р. більшовики остаточно закріпилися в Єлисаветграді. Події «народного повстання» стали доволі незручною для них сторінкою історії, яка не вписувалася в концепцію класової боротьби. Виходило, що робітники повстали проти «робітничо-селянської влади та диктатури пролетаріату». Тому про вшанування загиблих і спорудження пам'ятника учасникам «народного повстання» не могло бути й мови.

Глава З.
М. Сінченко.
«Сто днів» Центральної Ради в Єлисаветі:
під синьо-жовтим чи червоним прапором?