Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Упродовж минулого десятиліття Росія використовувала Естонію, Грузію, а особливо Україну як тестові майданчики для розвитку свого гібридного, інформаційного та кібернетичного потенціалу, вістря якого вона надалі спрямувала проти цілої низки західних країн по обидва боки Атлантики[32]. У 2007 році Росія спровокувала насильницькі заворушення та масовану кібератаку тривалістю близько місяця проти Естонії, члена НАТО та ЄС, після того, як там вирішили перенести меморіал радянським воякам Другої світової війни. Кібератака поцілила у комп’ютерні мережі, банки та засоби масової інформації. Рік потому під егідою НАТО у Таллінні відкрився Центр спільного кіберзахисту.

Втручання російських хакерів у вибори в США 2016 року мало на меті набагато більше, ніж просто помсту за підтримку колишнім держсекретарем Гіларі Клінтон тих росіян, які виступали проти виборчих шахрайств 2011–2012 років, що допомогли тоді партії «Єдина Росія» утримати більшість у Державній думі, а Путіну — після чотирирічної перерви повернутися до президентського кабінету. Кремль вбачав і вбачає в російській асиметричній війні стратегічний інструмент реагування на підтримку Заходом політичних трансформацій на пострадянському просторі після 1991 року, кульмінацією якої вважаються «кольорові революції» у Східній Європі та Центральній Азії. Путін й інші пострадянські авторитарні лідери завжди сприймали революційні зміни в Сербії, Грузії та двічі в Україні не як результат масових виступів на захист прав людини і демократії, а як доказ інтриг ЦРУ та європейських інституцій, які намагаються підірвати те, що російський президент Дмітрій Мєдвєдєв охарактеризував як «зону привілейованих інтересів» РФ. «Кольорові революції» ці лідери розглядали як м’яке розширення Заходу, поєднане із жорсткою експансією НАТО і ЄС. Український Майдан 2013–2014 років, наполягали прокремлівські політики та пропагандисти, мав на меті перехід бази російського Чорноморського флоту в Севастополі до рук НАТО[33].

Коли 2009 року Брюссель започаткував програму Східного партнерства для пострадянських країн, Росія відповіла планами створення Євразійського економічного союзу як альтернативи розширенню ЄС. Європейські лідери не ставилися серйозно до риторики Путіна, але на момент кризи 2014 року мусили усвідомити, що Росія бачить у ЄС такий самий експансіоністський проект Заходу, яким вона віддавна вважала НАТО. Вони були ще більше шоковані тим, що Путін еволюціонував від пропозицій конкурентних моделей євразійської інтеграції до пошуку способів того, як знищити і НАТО, і ЄС. Інституції Північноатлантичного альянсу, Європейський парламент та Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) зазнали потужних ударів у кібернетичній сфері. Протягом 2016 року Франція заблокувала 24 тисячі кібератак, спрямованих проти її збройних сил, а Україна зазнала 24 тисячі кібератак лише за останні два місяці того ж року.

Сподівання на те, що Путін обмежить своє втручання діями проти країн, котрі не належать до НАТО, як-от Грузія чи Україна, було ілюзорним. Росія вдалася до гібридної та інформаційної війни й війни в кіберпросторі проти багатьох членів Альянсу: Естонії, Великої Британії, Німеччини, Норвегії, Нідерландів, Франції, Греції, Угорщини, Болгарії, Туреччини, а також Чорногорії, яка була кандидатом на вступ до НАТО[34]. На початку 2016 року Росія використала широкий арсенал засобів для роздмухування скандалу навколо сфальшованої історії про німецьку дівчинку, нібито зґвалтовану біженцями із Близького Сходу, тим самим підбурюючи екстремізм правих радикалів, вороже налаштованих до ЄС, і здобуваючи в їхніх очах політичні дивіденди. Після згаданого вище вислання російських дипломатів і розвідників із США, офіційний представник американської адміністрації заявив про те, що «Росія ніяк не зупиниться. У нас є всі підстави вважати, що росіяни й надалі втручатимуться у демократичні вибори в інших країнах»[35].

Москва стояла за спробою перевороту і замаху на прем’єр-міністра Чорногорії Міло Джукановіча, використовуючи для цього сербських націоналістів і російських козаків, які раніше воювали на боці російських маріонеток на Донбасі. Козацький генерал Віктор Заплатін, громадянин РФ, заявив на мітингу в Чорногорії: «Православний світ — єдиний світ. У ньому ми бачимо сербів, чорногорців, росіян і білорусів». Вітання заколотникам надіслав колишній так званий «прем’єр-міністр ДНР» Алєксандр Бородай[36]. За звинуваченням у підготовці перевороту в Чорногорії затримали двадцятьох сербів і росіян, а ще двох росіян і трьох сербів було оголошено в міжнародний розшук.

Росія активно втручалася у вибори в Україні 2004 року та у протистояння влади і громадянського суспільства під час Євромайдану на боці Віктора Януковича. Ще після перемоги Помаранчевої революції Кремль вдався до «технології превентивної контрреволюції», покликаної запобігти революції та спробам зміни режиму в Росії. Рух «Наші», започаткований 2005 року, мобілізував молодих росіян проти західної «загрози», розгорнувши брудну кампанію цькування дипломатів Британії та США.

Російські лідери ніколи не ставилися з повагою до суверенітету України. Путін давно прагнув перетворити її на домініон білоруського зразка, керований проросійським сатрапом, і вважав, що досяг цієї мети, віднадивши президента Януковича від Європи і заблокувавши переорієнтацію його режиму в західному напрямку. Якби не Революція гідності, Росія, очевидно, втрутилася б у чергові президентські вибори в Україні, що мали відбутися 2015 року, для забезпечення переобрання Януковича, а той мав би віддячити приєднанням України до Євразійського економічного союзу.

У 2008 році Росія здійснила збройне вторгнення до Грузії і визнала «незалежність» окупованих нею грузинських територій Південної