Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Осетії та Абхазії, Росія поставивши моральний знак рівності між їхнім «правом» на незалежність і відокремленням Косова від Сербії — так само вона пізніше самочинно наділить «правом на самовизначення» «народ» окупованого Криму. Незважаючи на грубе порушення суверенітету Грузії, Захід тоді не вдався до санкцій щодо агресора, а вже наступного року Вашингтон ініціював «перезавантаження» відносин із Росією. У Путіна це розцінили як доказ того, що в разі нового військового втручання у справи сусідніх держав знову вдасться уникнути відчутних міжнародних наслідків.

Упродовж минулого десятиліття Росія неодноразово вдавалася до радянської практики «мокрих справ», тобто замовних убивств небажаних для режиму осіб за кордоном і на власній території. У 2004 році, напередодні президентських виборів, повідомлялося про отруєння діоксином лідера української опозиції Віктора Ющенка. За два роки до цього для вбивства перебіжчика з ФСБ Алєксандра Літвінєнка у Лондоні було використано радіоактивний полоній. Літвінєнка отруїли лише за три тижні після того, як у Москві в день народження Путіна було вбито опозиційну журналістку Анну Політковську. У 2018 році Росія організувала нову хімічну атаку на території Великої Британії, мішенню якої був колишній подвійний агент, екс-полковник Головного розвідуправління (ГРУ) Генштабу Збройних сил РФ Сєрґєй Скріпаль. Замах на життя Скріпаля, якому вдалося вижити, призвів до вигнання загалом близько півтораста російських дипломатів із багатьох західних країн. Діоксин і радіоактивний полоній виробляють у російських лабораторіях, успадкованих від СРСР і підпорядкованих спецслужбам. Починаючи з 2004 року в Європі, Туреччині та на Близькому Сході було також убито чимало чеченських націоналістів, причому російська влада навіть не намагалася приховувати своєї причетності до їхнього знищення.

МІЖНАРОДНІ САНКЦІЇ

Найпомітнішим інструментом міжнародної протидії гібридній війні Росії стали санкції, запроваджені проти неї США та ЄС. Дипломатичні переговори щодо їхнього введення та пролонгації були доволі складними, але як сама наявність санкційного режиму, так і його далекосяжний характер засвідчують, наскільки сильним є резонанс, спричинений діями Росії, на Заході. Хоча чимало експертів схиляються до думки, що ці санкції досі мали вельми обмежений вплив на російську економіку, їхнє символічне значення було вкрай важливим. Реакція на санкційні обмеження з боку представників путінської еліти, які часом хизувалися власним статусом «незламних жертв» західних утисків, продемонструвала їхню вразливість у справах власної міжнародної легітимності, свободи пересування та доступу до матеріальних благ зовнішнього світу.

Санкції, введені у зв’язку з російсько-українським конфліктом, було спрямовано проти конкретних осіб у російській владі та трьох сфер російської економіки: фінансово-банківської, нафтогазової та оборонної[37]. Було визначено перелік конкретних об’єктів у цих галузях, для яких обмежили доступ до західного капіталу Паралельно із цим вводилася заборона на подорожі й заморожувалися активи окремих осіб, яких підозрювали у причетності до анексії Криму.

Санкції не змусили Росію вивести свої війська та окупаційні адміністрації з Криму та Донбасу. Питанням, що провокує дискусії та спекуляції, є те, чи вони стримують Росію від розширення та ескалації агресивної війни. У деяких аспектах вони приносять Кремлю тактичні переваги: так, російські контрзаходи, спрямовані на заміщення імпортних продуктів харчування, теоретично можуть зробити країну більш самодостатньою і стимулювати зростання попиту на товари російських виробників. Разом зі скороченням обсягу своїх експортно-імпортних операцій, російські олігархи ставатимуть більш залежними від національної економіки, а отже і від режиму Путіна. Міжнародні санкції також слугують Путіну зручним виправданням економічної стагнації, яка насправді була результатом відсутності реформ. Як не дивно, свої причини перебільшувати вплив санкцій мають як Росія, так і західні уряди. Річард Конноллі пише, що ймовірний довготерміновий вплив санкцій полягатиме у ще більшому відверненні Росії від принципів відкритої ринкової економіки і переході до економічної моделі, що передбачає більшу закритість і втручання держави[38].

Це не означає, що санкції не справили відчутного впливу. Оскільки деякі західні підприємства заплатили за їхнє впровадження значну ціну (як безпосередньо, так і внаслідок російських контрсанкцій), ці обмежувальні заходи стали «дорогим сигналом», до якого ставляться серйозніше саме тому, що надіслати його означало піти на збитки і самообмеження. Хоча просто заявляти про опір діям Росії коштує недорого, санкційний режим слугує постійним нагадуванням про те, що в разі погіршення ситуації раз по раз робитимуться наступні, ще жорсткіші кроки. Таким чином, економічні санкції знаходяться десь посередині між «дешевими розмовами» та силовою відповіддю, яка обійшлася би найдорожче. Найголовніше те, що санкції продемонстрували: Захід здатен виступати з єдиною консолідованою позицією. Під питанням залишається те, чи можна зберегти цю єдність, а тому символічна роль санкцій як її індикатора також супроводжуватиме їх при кожному наступному подовженні.

Нарешті, важливо визнати те, що залишилося поза рамками санкційних обмежень. Німецький уряд продовжує підтримувати проект газопроводу «Північний потік-2», який повністю належить російському «Газпрому», попри те, що його побудова матиме згубні наслідки для енергетичної безпеки держав-членів ЄС і НАТО, перш за все Польщі та країн Балтії, а також України. Коли «Північний потік-2» буде завершено, Росія зможе повністю обійти українську трубопровідну мережу, що постачає газ до Німеччини та більшої частини Західної Європи. Таким чином, Україна втратить єдиний важіль, за допомогою якого вона ще здатна впливати на Росію, а Москва натомість отримає можливість перекривати постачання газу Україні без шкоди для виконання власних зобов’язань перед споживачами на Заході. Тож у разі своєї реалізації «Північний потік-2» дозволить РФ досягнути стратегічної мети, яку вона ставила ще з початку 1990-х років. Цей проект відображає значний інтерес, який Німеччина та інші європейські