Оксана Каліна - Старі-старі казки

Претендент № 1 сказав, що він любить її, як золото, бо вона сяйливіша і сліпучіша від нього. «Ясненько» – подумала Пинцеса і відправила його тимчасово на хутір метеликів ловить. Претендент № 2 повідомив, що любить її більше, ніж коштовні каміння, яких повно в його скринях, бо вона, як і коштовності, сяє всіма гранями талантів. «Трохи краще, – подумала Принцеса, – але все рівно банально». І цього відправила куди й першого. Третій сказав, що любить Принцесу, як сіль, бо сіль – голова всьому, без цього мінералу життя на землі завмре. «Чудово, – подумала Принцеса, – оригінально. Але…Стоп, десь я це вже читала, – вона потяглась за книжкою казок, – точно, ось тут, сторінка 27. От хитре яке!». Третій претенден був тут же відправлений у вічний «бан».

Виходило, що ніхто неї не любить настільки сильно, щоб ризикнути і попхатися таки заміж.

– І що мені тепер – вік в дівках сидіти? – ридала Принцеса перед своєю старою нянькою.

– Дитинко, а ти зроби, як колись вчинила твоя пра-пра-пра-пра-пра-бабуся. Вели прокласти коло палацу золоту дорогу і запроси з хутора своїх кавалерів. Але накажи пустити до воріт лиш того, хто поїде прямо по золоту, а не попреться в об'їзд.

Принцеса замислилась.

– Ти думаєш… – скзала вона, нянька лиш підморгнула їй мудрим, трохи хируватим карим оком.

Сказано – зроблено. До наступного ранку від міського муру до палацу була прокладена дорога з чистого золота. Кавалерів запрошено з хутора в гості, (попередньо повідомивши, що саме він і є той щасливець – хитрість така), навіть третього з бану вернули. І що ж? Всі вони, мов вкопані поставали біля сліпучого золотого «полотна» і мало не навкарачки минали його. Той, що з бану, навіть своїм батистовим носовичком протер якусь цяточку на золоті.

Принцеса дивилась на всі ці маневри і думала: «Ну як пить дать – помру в старих дівках».

Раптом біля золотої дороги з'явилось якесь авто. Принцеса впізнала Радникову «КІА- черата», і згадала, що той телефонував до неї весь ранок. Але Принцеса трубки не взяла – чомусь почувалась ображеною на нього. Радник, мов на танку, пропер на своїй автівці по золоту, навіть не глянувши у вікно. На одному повороті його злегка занесло, він різко загальмував і на дорозі лишився чорний слід від шин. Він під'їхав до воріт палацу, і його тут же впустили. Принцеса мовчки спостерігала за Радником. Обличчя в нього було рішуче, але разом з тим, якесь…засмучене. Раптом у Принцеси тенькнуло серце і вона зрозуміла – ні, не сидіти їй в старих дівках. А те, шо не Принц, та й шо? Ну їх к чорту, тих Принців…

До цього ця казка, може, спитаєте ви? А до того, що коли ти потрібна (ен) людині по справжньому, то ніяке золото не зможе з тобою змагатися. Якось так.

Принцеса, як і будь яка жінка, просто обожнювала казки. Особливо ті, де головною героїнею виступала вона сама. Ну може не вона сама, а якась інша Принцеса, яка різниця? Все одно всі сюжети вона «приміряла» на себе. Спочатку казки їй читала мама, потім вона сама навчилася це робити. А по мірі того, як Принцеса зростала, в палаці почали з’являтися казкарі. Чому тут дивуватися? Принцеса була дуже гарною і милою дівчиною, любов до казок у неї навіть з віком не минула, тож казкарів радо вітали в палаці. Ще й платили їм гарно. Та от біда: Принцеса, по молодості літ і недосвідченості, була особою дуже довірливою. Тож вірила майже всьому, що розповідали казкарі, особливо молоді і симпатичні. А деякі з них так класно вміли «заливати» – ну прямо солов’ї в шлюбний період.

– Ваша високосте, – не раз казала Принцесі одна дуже досвідчена і наближена до неї фрейліна, – ви б, йолки зєльониї, не всьому вірили, що оті «звєздарі» розказують, знаємо ми таких, проходили…

Але хто ж, особливо по молодості, слухає мудрих людей?

Кажуть, швидко казка розказується, та повільно діло робиться. Але у випадку з Принцесою все вийшло якраз дуже швидко: один особливо симпатичний Казкар так чудово розповів Принцесі казку (в надії на багате придане і титул Принца), що та взяла і через дев’ять місяців народила доньку. До речі про вагітність Принцеси мало хто здогадувався, бо вона була дівчиною плотною, справною, і сукні підбирала відповідні, та й вірна фрейліна допомагала приховувати факт вагітності. Але дитина то вже такий факт, котрий ні під яку сукню не сховаєш. Що тут за гвалт та скандал піднялися! Позорище! Зганьбила ім’я і репутацію цілої династії! Що скажуть сусідні королі! Ну і так далі, в тому ж дусі.

На сімейній раді було вирішено, що дитину у принцеси заберуть і віддадуть на виховання в якийсь монастир. Ну так, зазвичай, у монархів було заведено прикривати свої гріхи.

Але Принцеса, хоч і не зовсім оправилась ще від пологів, грюкнула кулаком по столу і сказала:

– Да хріну вам українського з буряком! Так, щоб в одному місці запекло! Дитини нікому не віддам, і не надійтесь. А хто посміє до нас наблизиться – пристрелю! – І вона, як доказ, витягла з кишені пишного плаття пістолет. У неї, як у коронованої особи, був дозвіл на носіння зброї.

Всі, хто сидів за столом, аж рота роззявили від несподіванки. За якихось два дні Принцеса змінилась невпізнанно. Чи то материнство і необхідність захистити себе і свою дитину на неї так подіяли, чи усвідомлення того, що Казкар до неї не повернеться більше (бо він як почув про бучу в королівстві і те, що Принцесин батько обіцявся власноруч скрутити йому в’язи, а не таці принести титул Принца, відразу дав драла), невідомо. Та від милої і довірливої дівчини не лишилось і сліду. Принцеса стала жорсткою діловою особою, акулою бізнесу – вона відкрила власне ательє з виготовлення капелюшків, яке приносило добрячий прибуток королівській сім’ї. Ще б пак, адже Принцеса, скориставшись своїм службовим становищем, монополізувала весь капелюшний ринок. І ніхто їй не указ!

Час від часу у Принцесиному житті з’являлись інші Казкарі. Принцеса їх слухала із задоволенням – чому ні, завжди приємно почути про те, яка ти гарна, розумна, і т. д, і т. п, але ціну казковим словам вже знала. Та й сама вона з часом стала казкаркою ще тією! Такого могла нагородити, що й ні початку, н і кінця не знайдеш!

Правда, нещодавно попався їй тут один… Ох уже