Оксана Каліна - Старі-старі казки

Принцеса високим, звучним голосом завела давній хіт «ВІА Гри»:

– У меня сегодня праздник, первый день моей свободы, о, майн гот…

Пісня прийшлась як раз «в тему», оскільки вчора Принцесу покинув чоловік. Він їй сказав:

– Я тебе дуже люблю, і, мабуть, ніколи не забуду. але розумієш… – чоловік зам’явся, – дуже ти… яскрава, прямо Жар-Птиця якась. А мене, напевно, влаштувала б звичайна сіра курка…

Ця фраза здалася Принцесі дивно знайомою. Вони довго думала, де ж її чула, чи може читала, і, нарешті, згадала: «Віднесені вітром», том другий. Ти диви, чоловік жіночі романи став читати, чи що?

Коротше кажучи, чоловік пішов, як він висловився, «в нікуди» (а насправді, перебрався до батьків, він звик до певного комфорту), але Принцеса була впевнена, що він скоро повернеться. Не перший раз, і, мабуть, не останній. От таке цікаве сімейне життя.

Що він там казав про Жар-птицю? Психолог, блін! Але ж правий, правий! Боженька був милостивий і начіпляв на Принцесу, по щедрості своїй, багато чого: довге хвилясте волосся кольору воронова крила, білосніжну шкіру, зелені відьмовські очі, довгі ноги ще й на додачу бюст п’ятого розміру. Красунею Принцеса не була, але такою, що здалеку кидається в очі – точно. Правду кажучи, мужчини очі ламали і шию вивертали, дивлячись їй в слід. Але, зазвичай, діло закінчувалось лиши «на пасматрєть-палюбавацца». От тільки законний чоловік свого часу спромігся на вчинок і запропонував Принцесі руку і серце та й той, час від часу, викидав фортелі. Чого, питається? Принцеса зовсім не була скандальним стервом, навпаки, робила все, щоб вдома був спокій, тиша да благодать. Характер, правда, у Принцеси був, скажемо так, міцним, та й талантами і певними здібностями вона володіла. І що? В цьому причина відсутності особистого щастя?

Жар-Птиця… До речі, Принцеса із Жар-Птицею були подругами. Ось і зараз вона почула, як десь зверху залопотіли крила і на неї, мало не скинувши з лавочки, налетів цілий вихор прохолодного вечірнього повітря, потім з’явилась і сама подружка.

– Ух, – сказала Жар-Птиця приземлившись поряд з Принцесою, – вдала посадка.

– Можна подумати, ти колись щось робила невдало, – посміхнулась Принцеса, мимоволі примружуючи очі, бо від подруги так сяяло, що аж засліплювало, – ти завжди була відмінницею.

– Та отож, – сказала Жар-Птиця, – чого сумуєш? Благовірний в черговий раз кинув?

– Ага, – підтвердила Принцеса.

– Тю, – здвинула сліпучими крилами Жар-Птиця, – могла б вже звикнути.

– А щастя де? – поцікавилась Принцеса.

– Чого захотіла – щастя-а-а-а-а! – насмішкувато протягнула Жар- Птиця, – подивись на мене – красуня, розумниця! Дипломи про дві вищі освіти у гнізді валяються, орли всякі наді мною кружляють, кар’єра, грошовита робота і тра-ля-ля… Думаєш, я щаслива? Да фіглі!

– То що ж робити? – схлипнула Принцеса, – і чого їм, цим мужикам треба? Чоловік кинув, один крутиться-вертиться поряд і ні на що не вирішиться, інший дивиться, як на картину Ван Гога і теж ніяких дій. Дрейфлять? – спитала Принцеса.

– Дрейфлять! – підтвердила Жар-Птиця.

– То що, може в дурочки подамося? Перестанемо фарбуватись, за собою слідкувати, вліземо в халати і капці і гайда? – спитала Принцеса.

– Тю, здрастє, – розвела крила Жар-Птиця, а потім тихо додала, – та хіба я знаю, що робити?..

До чого ця казка, може спитаєте ви? А до того, що це велике щастя, зустріти людину, яка буде тобі до мірки. А ти їй, відповідно.

Казка про золоту дорогу

Одного разу Принцесі захотілося довідатися, хто з Принців – претендентів на її руку і серце любить неї більше всього. Жінкам завжди не йметься. Жінка, як відомо, від природи істота недовірлива, тому весь час вимагає доказів того, що саме вона є єдиною і неповторною, найкрасивішою, найбажанішою, ну і ще багато інших «най-най-най».

Пинцеса теж була звичайнісінькою жінкою, просто волею долі на її голову було причеплено корону, а разом з короною – і масу клопотів. Ніхто Принцесу не питав про те, хочеться їй ту корону на собі носити, чи ні – тягни упряжку, та й годі. Принцеса й тягла. А куди подітися? Така, значить, її королівська доля.

Претендентів на руку, серце, а також непогане і досить впорядковане її стараннями королівство у Принцеси було – хоч греблю гати. Ну добре, про греблю – то явне перебільшення, але трійко наче непоганих мужчинок назбиралося. Звичайно, Принцеса знала, що у її королівському випадку просити небеса про те, щоб у них з майбутнім чоловіком виникла взаємна любов, було просто смішно. У неї були династичні зобов'язання і взагалі, шлюб повинен був принести обопільну політичну і економічну вигоду обом сторонам. Все. Але ж так хотілося почуттів! Дарма чи що, вона, в коротких перервах між державними справами пречитала з добру сотню жіночих любовних романів?

От Принцеса і вирішила довідатися які почуття до неї мають претенденти. Звичайно, кавалери зі шкіри будуть пнутися, щоб ухопити такий ласий шматочок, як вона. Забула сказати: окрім чудовго приданого Принцеса мала ще одну велику перевагу – надзвичайну вроду. Згодьтеся, кожної ночі лягати в ліжко з багатством і красою значно приємніше, аніж просто з багатством.

Отже, Принцеса вирішила: хто з претендентів здасться їй найбільшш симпатичким або найменш брехливим (от якби це ще й співпало!) тому, як кажуть, і джек-пот.

Вона довго умала, як саме перевірити кавалерів, але ні до чого путного не додумалась, тому покликала Першого Радника і виклала йому суть справи.

– Ну, не знаю, – почухав той бриту потилицю, – воно ото вам потрібно? Ідіть за між за того, у кого найкраща родословна, або найбільше багатств накопичено і справа з кінцем.

– А як же любов? – спитала Принцеса.

Радник, почувши ці слова, скорчив таку пику, що Принцесі захотілося запустити в нього новим айфоном, але вона пожаліла апарат – дорогий, зараза.

«От старий зануда, – замість цього подумала вона, – вічно бубнить».

Хоча радник старим зовсім не був, а знаходився як раз у віці Карлсона, тобто, у повному розквіті. Тай бубнів рідко, в основному говорив дільні речі – недарма ж Принцеса тримала його в радниках.

– Так що ви мені порадите? – спитала вона.

– Нічого, – махнув той рукой і в очах його промайнула якась незрозуміла сумна тінь, – я цих справах не розуміюсь.

– Та невже? – посміхнулась Принцеса, – кажуть люди, що в молодості ви ще тим ловеласом були.

– Люди змінюються, – сказав Радник, але вона йому не дуже повірила.

– Можна подумати, що вам жаль віддавати мене тим телепням, – кинула навздогін Раднику Принцеса, – та все рівно доведеться!

Радник огянувся, уважно подивився на неї і тільки зітхнув.

Тож Принцеса вирішила діяти на свій розсуд і,