Лідія Гулько - Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

втомлювали. Мишко послав погляд вдалечінь. Аж до небокраю порядкували чужинці. Їх, як комашні, видимо-невидимо. Хлопчик подумав, що така кількість прийшлого люду і тварин здатна полонити і розтоптати копитами Скіфію. Від невтішної думки він засумував.

Гад зіскочив з коня і до когось гукнув. Біля Гада виріс вояка з неприємним обличчям: товстим, подзьобаним віспою. Вони відійшли, не голосно розмовляли. Тим часом Мишко спостерігав, як бритоголові раби розбивали намет. Напевне, для великого пана, бо хатинка була вельми містка, з цупкої тканини червоного кольору. Хлопчик відвів погляд — і здригнувся. Чому Гад із Подзьобаним на нього дивляться? Чому уважно його розглядають? В серці хлопчика закралася підозра. Раптом його обпекла здогадка: «Гад мене продає! Не хочу до Подзьобаного. Боююся.» Він миттєво звів руку з батьковим перснем.[24] Зараз крутне камінцем…

У цю доленосну мить повз нього проїхала колісниця, розмальована гнучкими лозами з ліліями. Мишко з піднятою рукою і роззявленим ротом дивився на чоловіка, що стояв у колісниці, на його малиновий халат і жовту шапку, схожу на диню. Мозок малого блискавкою оперезала думка: «Це головний Перс — Дарій!» Затамувавши подих, Мишко дивився на героя війни. Їхні погляди схрестилися.

Колісниця під’їхала до червоного шатра. До неї метнулися двоє вояків. Вони допомогли Дарію зійти. До колісниці підійшов ще один. Дивак. Сутулий, у сірому довгому каптані, спереду прикрашений яскраво-жовтим фартухом. Дарій щось швидко сказав. При цьому виразно кивнув головою у бік хлопчика із роззявленим ротом.

Далі все відбулося миттєво. Вояки стягли хлопчика з коня і відібрали в нього перстень. Зафартушений передав перстень цареві.

— Поверніть перстень! — скрикнув Мишкоі безстрашно кинувся до царя.

Але малий за щось зашпортнувся і впав. Зразу же підхопився на ноги. Аякже, він повинен повернути перстень. Перстень — його порятунок. Без персня він пропаде, заблукає у давніх світах. Ніколи не повернеться в рідне село.

І раптом Мишко заціпенів — перед ним стояли два хлопчаки. Так от хто підставив ногу і повалив його! Через підніжку він упав і забився.

Екзекуція. Комаха з Байбаком знущаються над Мишком

Мишко з-під лоба вивчав хлопчаків. Вони майже однакового з ним росту. Один схожий на бридку комаху — сухий і чорний від засмаги. Другий ще бридкіший — товстий, безбровий, схожий на байбака. Мигуляє свинячими очицями, а великого пальця тримає в роті. Фу, гидота. У Мишка виникло гарне бажання врізати одному і другому. І так, щоб довго його пам’ятали. І він шкодував, що сам-один, до того ж серед ворогів. Отже, не зможе по-справжньому відстояти свою честь.

Хлопчаки поводилися вкрай нахабно. Особливо Комаха — руки в боки, противно шкіриться. Байбак багатообіцяюче хитає товстою мармизою. О, від таких треба тікати.

Ненароком він помітив, що Дарія обступили вояки у шкіряних панцирах і блискучих шоломах. Від червоної «хатинки» відійшли Гад із Подзьобаним. Ой, вони простують прямо до нього! За чоловіками рушили Комаха з Байбаком.

Похмурі погляди що перших, що других не обіцяли нічого втішного. Мишко зрозумів: за ним полюють. Серце бідолахи полохливо стукало в реберця. Хлопчик притиснувся до вороного, немов шукав у тварини захисту.

Раптом Комаха зірвався з місця. Став перед Мишком і сердито тупнув ногою.

— Малого беру собі. Буде моїм рабом.

– І моїм, — реготнув Байбак.

На Мишкове здивування Гад відступив. Зігнувся у напівпоклоні перед Комахою і, зігнутий, подався до свого коня. Узяв його за повід і мовчки кудись повів. Подзьобаний спересердя плюнув.

Мишко страшенно розгубився. Він добре знав: діти бувають жорстокішими за дорослих. Він підозрював, що ці двоє з садистськими нахилами. (Прикро, але він не помилився.)

Тим часом Мишкові недруги перемовлялися:

— Хлопни йому тамгу. Надумає втекти, до нас приведуть, — повчав Байбак товариша.

— Хвалю, Амане, за пораду. Дійсно, з моєю міткою його ніхто не привласнить, — погодився Комаха.

Діалог насторожив Мишка. Що б то значило? Відгадки він не встиг придумати. Байбак заніс над ним пухкого кулака і крикнув:

— Пішов!

Михайлик хотів уточнити: куди саме піти? Але не встиг спитати — Байбак стусонув його в спину. Всередині бідолахи кавкнуло і заболіло. І хлопчик побіг. За ним бігли, не відстаючи ні на крок, злі хлопчаки. Стусанами вони безжально спрямовували свою жертву на шлях, відомий тільки їм.

Трійця прибігла до похідної кузні.

Навколо горна кружляли ковалі-близнюки. Кучматі, з закіптюженими обличчями, в довгих шкіряних фартухах. На їхніх плечах і руках ворушилися вузлуваті м’язи. Здоровані поклонами вшанували Комаху і хором обізвалися:

— До твоїх послуг, ласкавий пане.

«Ласкавий пан» штовхонув Мишка до коваля. Суворим голосом наказав:

— Це раб. Вліпи йому тамгу. Тамгу царевича Ксеркса.

Коваль уважно переглянув металеві прути, встромлені в землю. Вибрав такий, що мав на кінці кружальце з химерним плетивом. Обережно поклав його на розжарене вугілля. Брат коваля порядкував біля міха — нагнітав повітря у горн. Перший коваль зняв прут із жару. Пильно оглянув кружальце. Клацнув язиком і переклав прут на червоніше місце.

Клацання подіяло на Мишкових кривдників на кшталт сигналу. Вони схопили жертву за руки і міцно її тримали.

Ось перший коваль зняв із жару прут і відразу огрів Мишка похмурим поглядом. Відчуваючи небезпеку, хлопчик почав пручатися. Проте кривдники тримали його дуже міцно. Особливо старався Комаха — тонкі й синюшні від засмаги литки на його ногах струнами натяглися.

Чоловічки Мишкових очей стали величезними, коли перед ними замаяло червоне кружальце. Хлопчик відчув прилив надлюдської сили. Різко смикнув руку, на якій висів Байбак, і таки вирвав її з полону. Потім змахнув вивільненою рукою, відсторонюючи залізяку. І тут же заволав від болю — кінець розжареного прута торкнувся долоні. Бідолаха гамселив кривдників ногами. І