Ів. Грушка - На зеленому острові (збірка)

— Королівська милость! Народ хоче війни, трон в небезпеці, нема ж часу воловодитись!

— А чи ж ви питалися народу?

— Ми ж говоримо в його імені!

— Ну, добре. Тоді починаймо війну... Але ж загине багато людей!?..

— За Вітчизну солодко вмирати!

— Ви також підете вмирати за Вітчизну?

— Коли буде треба — до останнього чоловіка!

— Але ж поки що зостанетесь зо мною вдома?

— А як же? Хто ж без нас порядкуватиме подіями?!

— Ну, добре. От тільки я не знаю... не знаю я...

— Непевність в перемозі — злочин проти Батьківщини.

— Та захисти вас, Боже, коли ви таке подумали! Я сумніву не маю, але ж, зрештою, що ж я знаю?.. Коли вже так повинно бути, то яка ж на те рада? Я за те тільки...

— Ось грамота.

— Ну, гаразд, оце маєте мій підпис; нехай уже! Але ж хто за те...

— Божа воля!..

Почалася війна. Обидві сторони воювали завзято, воювали увесь час, але ж нарешті прийшли знову до короля Добряка його міністри.

— Треба миритись, королівська милость!

— Чому?

— Не можна без жалю та жаху дивитися на тисячі людських трупів, що гинуть в бойовищах.

— А я ж про те говорив!

— Ваша ясновельможність! То, виходить, ви нам не довіряєте?!

— Ну, ну! Що бо ви?.. Я ж — нічого, я — тільки так, взагалі...

— Умови не дуже важкі...

— То, виходить, що вони становлять нам умови?

— Так, вони.

— Я собі міркував, що переможці — ми...

— Одже-ж...

— Гм...

— По тих умовах суперечку можна скінчити шлюбом вашої доньки з їхнім принцом, а держави будуть злучені докупи, під їхньою владою.

— Так ото на те треба було покласти стільки тисяч людей?

— Божа воля...

— А що ж я на старість?..

— По заслуженій праці солодко відпочинуть...

— А ви?

— Влади обох земель зливаються докупи.

— Слава Господові! — Ото буде добра злука!..

— Ваша ясновельможність!..

— Ну, та вже добре. Однак не хотів би я бути в шкурі тих молодят... Мілено, Міленко! Та Мілен-ко-о-о-о!..

— Що ти хочеш, тату?

— Буде у нас весілля.

— Цікаво подивитись! А кого ж ти береш?

— Тю-тю на тебе! Чи ти не здуріла? Та хіба ж то я?..

— А хто ж тоді? Я принаймні нічого не відаю.

— Так за те я відаю!.. Підеш заміж за сусідського короленка! От що!..

— Хто ж то тобі, таточку, такого наплескав? То ж цілковита неправда! Я, відколи жива, то з ним же а-ні, ні... То все якісь наклепи, так собі, з вітру!..

— Е, те-те-те!.. Казна-що плетеш! Жодних наклепів! Це — умова миру! Так зробили міністри!

— Міністри? Та яке ж їм до того діло?.. Я що до них маю?..

— Ну годі вже! Ми того не тямимо, вони самі знають, що краще. Годі бо, не плач по дурному, а готуйся. Тут, брате, сльози не поможуть ні тобі ні мені. Коли не хочеш кепсько скінчити війну, то мусиш, мусиш і мусиш!.. Божа воля!.. Яка ж на те може бути рада?!..

— А, чортяка б їх забрав, отих дряпіжників!..

— Що бо ти, дитино моя, говориш?!..

— Ну, да! — Дряпіжники, дряпіжники, дряпіжники...

— Мовчи, дівко! Хочеш мене зовсім знищити, чи як?..

— Вас? Та хіба ж ви не король?

— Ну, король! — Я те знаю, що — король, але що ж мені з того?..

— Гидко мені все оте. Ліпше я була б народилася дочкою дроворуба, ніж оце так мені віддаватись...— І хряпнула зі злости дверима...

Але король тільки рукою махнув:

— Бабські витребеньки!.. Однак таки вона піде, як побачить, що непереливки...

І справді, Мілена віддалася, стала королевою, але ж королевою, ще більш безщасною, як була принцесою...

Так зненавиділи вони з чоловіком одразу один одного, що навіть не помогло й те, як народився їм гарнесенький синочок Ладислав... Хатні сварки все збільшувались, аж поки нарешті привів собі король нову жінку а Мілену з семилітнім хлопчиком вигнав і з палацу, і з своєї землі.