Олександр Медведєв - Танці утрьох

Двічі клацнув верхній замок і один раз нижній. «Точнісінько, як минулого разу», — відзначив Кононов.

Двері відкрила повна сорокалітня жінка з бигудями на голові, вбрана в квітчастий засмальцьований халат.

— Його немає: він на дачі, садить картоплю, але ви можете зачекати, він скоро повинен приїхати.

— У такому разі, якщо дозволите, я хотів би переговорити з вами. Не заперечуватимете?

— Ні, — мляво відповіла жінка. — Проходьте.

Кононов удихнув аромат передпокою простої пролетарської квартири.

— Мене звати Володимир. Володимир Кононов, — представився він.

— Дуже приємно, — запобігливо мовила жінка. — А мене Марія. Марія Силіна.

— А по батькові?

— Іванівна, Марія Іванівна, — ображено закопилила губу господарка: їй було б значно приємніше, якби її називали просто Марією.

Кононов пройшов у ту ж кімнату, в якій учора розмовляв з Силіним. Усе було так само, хіба може трохи чистіше.

— Як щодо чаю? — якомога галантніше запитала господарка.

— Не відмовлюся, — у тон їй відповів Кононов.

Дружина Дмитра Силіна справляла враження злобливої дами, невдоволеної життям, яка дратується без будь-якого приводу і працює нормувальницею на заводі або комірницею в якому-небудь ремонтно-будівельному управлінні.

— А хто ви, Маріє Іванівно, за фахом? — поцікавився Кононов.

— Я? — здивовано перепитала Силіна, ніби в кімнаті був ще хтось, до кого Кононов міг звернутися з таким питанням. — Я працюю в двадцять другому ЖЕКу, паспортисткою.

«Он воно що! Серед невдоволених жінок першість, без сумніву, належить саме паспортисткам», — резюмував Кононов.

— У такому разі, Маріє Іванівно, ви маєте добре знати своїх сусідів Марину Рубіну і Михайла Осетинського.

— Ха! — тріумфально вигукнула Силіна.

Стало зрозуміло, що саме цього запитання вона чекала, готувалася до нього заздалегідь і тепер готова була виплеснути всю негативну інформацію, таємно зібрану на своїх сусідів слідчому Кононову.

— Аякже, знаю. Усе-таки не перший рік сусіди! А що вас цікавить?

— Розкажіть чи не запримітили ви чого-небудь дивного, підозрілого у поведінці небіжчиці, — довірчо попросив Кононов.

— Марина Рубіна, царство їй небесне, — почала Силіна, — була жінкою непоганою. Хоча й задирала носа, особливо в останні роки. Але ж я знаю, що вона з Івана в гетьмани. Усього на шість років за мене молодша. А вдягалася, як дівчисько. Щотижня додому до неї приїздили перукар, манікюрниця, кравчиня і масажист, який десять доларів за годину бере. Словом, пестила себе над міру. Порядні жінки так не поводяться. Я нічого не хочу, звичайно, сказати, — Силіна строго глипнула на Кононова. — Вона, напевно, була порядною. Але коли жінка, якій під сорок, так дбає про свою зовнішність, це завжди викликає підозру.

— Звичайно, ви маєте слушність, — заохочував її Кононов, сподіваючись, що серед купи гною йому вдасться відшукати перлину.

— Гадаю, вона ніколи не прала, не прибирала і не варила їсти. Куди там такій паві. Увесь час роз’їзджала на машині. Ходила з таким, знаєте, дамським дипломатиком.

— А з ким спілкувалася?

Силіна задумалася.

— У неї збиралося чимало усякого наброду. А одна дівуля майже жила, увесь час сновигала тут. Вона мала такий дивний вигляд. Носила надміру короткі спідниці і височенні каблучища. Дуже скидалася на повію. Коли ж з’явився Михайло, народу поменшало.

За зарядом негативних емоцій, спрямованих на ні в чому не винних сусідів, ця жінка перевершувала багатьох запеклих кримінальників. Різниця полягала в тому, що ті грабували й убивали, а Силіна перед законом була чистою. Ненависть переповняла її, але зняти руку на когось вона боялася: сковував страх бути покараною.

— Може, ще чайку? Це з бананом, сестра з Китаю привезла — я його бережу для поважних гостей, — солодко мовила Марія Іванівна.

— А що за один її чоловік?

— Звати його Михайло. Загалом він непоганий чоловік, щоправда дивакуватий.

— Чому ви так думаєте?

— Хіба може нормальний мужчина одружитися з жінкою, старшою на десять років? — Силіна, певно, й гадки не мала, що Кононов знає Осетинського, його вік і фах.

— На десять років?! — удавано обурився Кононов, щоб витягнути із Силіної якомога більше інформації.

— Уявіть собі. І що найбільше вражає — вона його здорово обкрутила. Він заглядав їй у рот і ходив на пальчиках перед нею. Ніби хлопчик на побігеньках.

— Але ж він її, мабуть, зраджував? — простодушно випалив Кононов.

— Аякже, аякже! — переможно глипнула Силіна. — Ну подумайте самі, хіба може молодий красень не зраджувати старій, хоча й випещеній, дружині. Це ж не природно.

На секунду Силіна змовкла, щоб дати Кононову можливість усвідомити зміст останнього твердження. Потому знову зацокотіла:

— Я його не один раз бачила у товаристві тієї самої дівулі на каблучищах, про яку щойно розповідала. Вони так мило щебетали! Гадаю, що молодята під носом у Марини, царство їй небесне, шури-мури крутили. Та й узагалі, в нього на роботі самі дівчата — адже він працює в будинку моди «Наталі». А там таких вертихвісток хоч греблю гати. Хіба можна втриматися від спокуси в таких умовах?

— Що правда, то правда, — по-філософськи зауважив Кононов. — Але чи впевнені ви у тому, що він справді зраджував, а не просто залицявся?