Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

ми­моволі по багато разів переходив дорогу нашим сусідам, які звинувачували нещасного котика у своїх жлобських нещастях. І одного разу, повертаючись зі школи, я зустріла Альбіну з пораненим Чортиком на руках. Дядя Боба, чоловік тьоті Галі, кинув у котика цеглиною. Ще весною він був кошеням, один із п’яти дітей поважної десятирічної киці Софії, моєї ровесниці, до речі. Інші малюки були різномасті, а Чортик хіба винен, що народився чорненьким? Ніколи не забуду, як він стогнав на руках в Альбіни, і як краплинки крові з кутика його ротика падали на рукав її курточки.

Я побігла додому нашими рипучими розхита­ни­ми сходами, залишила портфеля, схвильовано пе­реповіла історію бабусі, яка співчутливо видала мені стерильну упаковку бинта й пакетик ватки.

У на­шому домі, з одного боку, панував дух пре­зирства до забобонів, проте ще більшою мірою плекалася повага до гігієни, що мало символізувати опір інтелігентів неосвіченому оточенню зусібіч. То ж бабуся наказала мені не чіпати пораненого кота руками, бо в котів стрептококи та ехінококи. Бинтом ми скористатися не зуміли, а ваткою я кілька разів прикладала до кутика рота Чортика. Ми з Альбіною обійшли будинок, сіли на інших сходах. І мене вразило тоді, лише я ще не оформила цю думку в слова, як запросто ця дівчинка брала в руки смертельно поранене створіння, бо ж я б злякалася, напевне б, злякалася! Утекла б від пораненого котика! А Альбіна не злякалася і, як могла, полегшувала його останні хвилини.

— Він не винен, що народився чорненьким, — кілька разів повторила вона, і я за нею теж стала повторювати ті слова, як якесь заклинання.

Потім бабуся стала гучно кликати мене:

— Сюня! Сюня!

То було нещастя. Я ненавиділа цю версію свого імені. Мене звуть Анастасія, Ася. Ася — це нормально. Але Асюня, від якого утворилася ця ідіотична Сюня, це було щось із чимось. Я благала їх не називати мене так, казала що мене це вкрай дратує.

— Тебе дратує, що тебе люблять? Пожила б ти в дитбудинку, де всіх називають тільки по прізвищах, тоді б цінувала, коли до тебе ставляться, не як до всіх!

Моя бабуся росла в дитячому будинку, що було погано. Але саме там вона познайомилась із дідусем Льовою, що було добре. Аж три світлини щасливого подружжя в різні роки прикрашали стіни нашого помешкання. Моя мати, яка зростала в так званій щасливій родині та яку замість Валя бабуся іменувала теж по-ідіотськи — Люля (похідне від Валюля) — не знала лихоліть і поневірянь, а хорошого хлопця знайти собі не змогла. Під виглядом великої турботи про дочку дідусь і бабуся гнали геть усіх недостойних, які мали необережність наблизитися до Валюлі. Невідомо, де і як у процесі тих гонитв Валюля примудрилась підчепити мене. Мені моралістично переповідали, що дідусь Льова зліг і завчасно помер саме через доччину негідну поведінку. Спочатку завагітніла на першому курсі педінституту іноземних мов, куди її ледве уперли. Винуватця вигнали, щоб не заважав учитися, дитину, себто мене, залишили, Валюля продовжувала навчатися на денному, дід і баба гляділи крихітку. А на четвертому курсі, Валюля, попри те, що дала слово, що більш ніколи ні з ким, почала знову шукати пригод! Тут уже дідусь Льова не витримав і помер. Цей чинник намертво вбив у Валюлину душу довічне відчуття вини, зробив її до кінця днів поведеною на так званих моральних принципах. Можете собі уявити, у якій атмосфері росла сердешна «Сюня».

— Сюня! Сюня! — лунало із сусіднього подвір’ячка, і десятирічна я не могла не з’явитися на той клич. Інакше б усі мешканці закутка, які, зазвичай, зверталися до мене «Ася» або «Настєнька», починали хором гукати «Сю-ня! Сю-ня!», і витримати не було сили. Я не хотіла лишати Альбіну саму із тяжко пораненим Чортиком, проте вона зробила мені знак: іди. Бабуся наказала мені вимити руки й поїсти, а вже потім іти далі опікуватися нещасним кошеням. Коли я знову вийшла з дому, ледве проковтнувши обід, маленький Чортик уже відмучився. Альбіна стояла біля наших сходів, сумно тримаючи неве­личкий згорток, мов сповите дитя — вона вже встигла загорнути мертвого Чортика в якусь цупку тканину.

— Його треба поховати, — сказала Альбіна, — потримай його.

Тепер мені вже не було моторошно, тільки дуже сумно. Вона повела мене туди, де закінчувався наш закуток, де був паркан суттєво кращого маєтку, за яким стояв фарбований жовтим цегляний особнячок, що потопав у зелені фруктового саду. Ті чарівні маленькі маєточки чомусь зруйнували значно раніше, ніж нашу вбогу слобідку, але наразі це так, до слова. А тоді стояли і наші химерні будинки-розвалюхи, і ті, за парканом, і, здавалося, стоятимуть довіку.

Альбіна показала мені горбочок, який, як вона мені сказала, був братською могилою усіх котів і собак нашої слобідки. Викопала неглибоку яму, узяла з моїх рук Чортика. Я відгорнула край того савану, щоб іще раз побачити чорне котяче личко з білими вусиками, а побачила мертві вишкірені зуби й мимоволі здригнулася. Альбіна взяла з моїх рук Чортика, опустила його в ямку й прикопала. То була перша смерть у моєму житті. І перші сльози біля свіжої могилки.

І відтоді щоразу, коли я бачу чорного кота, навіть коли він переходить дорогу, я відчуваю не забобонний жах, а жаль по давно згнилому Чортику, чий скелет разом з кістками інших котів і собак нашого закутка вже багато років як викинули з тої землі, коли будували торгівельний центр і станцію метро.

— Як ти можеш! Це тобі знак від долі не йти! — нажахано схопила мене за руку одна знайома, коли я спокійно рушила дорогою, яку перетнув чорний кіт.

— Це знак не бути дурною, — відповіла я й укотре пом’янула Чортика. А заразом і Альбіну, якої на тоді також уже давно не було у світі живих.

Ми ховали Чортика