Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

вголос; я нібито й не слухала її, але через те читання в моїй пам’яті й зараз спливають події тих далеких часів. Або стояла біля вікна на кухні й дивилася на подвір’я, утворене чотирма убогими будиночками нашого закутка. Іти вниз із табуреткою або дерев’яним ящиком і брати участь в обговоренні сусідського життя — то була доля жінок темних і неосвічених, як Альбінина мати чи її квартирна хазяйка Галя з першого поверху. Жінка з вищою освітою, яку здобула моя бабуся, попри те, що росла в дитячому будинку, радше б померла, ніж долучилася б до ганебного соціуму слобідських сусідок. Але годинами стояти біля вікна й з-за фіранки стежити за жестами й мімікою тих самих баб — вона вважала цілком змістовним заняттям. Коли мати поверталася з роботи, бабуся ділилася з нею своїми висновками щодо життя наших сусідів, добутими не прямим шляхом, а шляхом ретельних і тривалих спостережень.

Не знаю, що робила Альбіна, коли наразилася на такий суворий присуд моєї бабусі. Як я вже говорила, ці слова оживали в моїх дитячих вухах і магічно скеровували мене щоразу, коли, ідучи зі школи чи в хлібний магазин, я зупинялася поговорити з Альбіною, яка тинялася крихітним подвір’ям або сиділа на дерев’яних сходах до нашої оселі. Через багато років я спитала ще живу бабусю, чим її тоді так обурила Альбіна. Бабуся відповіла, що ніколи не казала такого, що я, як завжди, обмовляю її. Я не стала сперечатися, бо вже знала неплідність тих діалогів. Але ж десь на якихось незримих вічних носіях записаний той голос моєї бабусі біля вікна нашої вбогої квартири з частковими зручностями, якої давно нема. А весь наш закуток, чи лишився він десь? Чи на якійсь чорно-білій світлині тих часів лишилися ті стіни з сірої цегли, і ті порепані прихатки, і криві вікна? Чи ще живі люди, у яких із цим неіснуючим простором щось пов’язано?

Отже, іноді Альбіна супроводжувала мене чи на Лук’янівський базар, чи по вулиці Мельникова до дерев’яної будки магазину «ХЛІБ МОЛОКО», де стояла зі мною в черзі за батоном чи за арнауткою. Вона купувала півхлібини чорного, так званого українського хліба, і, бувало, що половину її ми з’їдали дорогою додому. Я ніколи не пригощала її батоном чи арнауткою, а вона частувала мене чорним мало не завжди. Про що ми говорили? Я пам’ятаю не все, бо не розглядала Альбіну як людину, спілкування з якою сприятиме моєму вдосконаленню. Іноді по дорозі до магазину «ХЛІБ МОЛОКО» ми зустрічали Тасю Ковалець, яка йшла на музику з папкою нот, і в її погляді було презирство до моєї супутниці. Так, Альбіна мала янгольське личко, довгі, ні, не золоті, а світло-русяві коси й великі сіро-сині очі, у яких світилося захоплення всім, що вона бачила, тобто зовні цілком могла зійти за відмінницю, якими були ми з Тасею. Але її мати, тьотя Ната, вульгарна жінка з бурим обвітреним обличчям, із підбитим оком, і завжди з величезним декольте мала невитравні риси нижчого класу радянського безкласового суспільства. Тася Ковалець одного разу бачила тьотю Нату на порозі нашого помешкання, вона прийшла позичити дві морквини в моєї бабусі, і та бридливо винесла їй на сходи аж три.

Ідучи за хлібом або на базар, ми не мовчали. Альбіна розповідала мені про різні речі, а я слухала в піввуха. Наприклад, вона розповідала, що до нашого закутка вони жили біля Покровського монастиря. Я бувала з однокласниками на території того монастиря, ми іноді заходили в церкву, до речі, я бачила там і баб із нашого закутка, які ревно хрестилися. Бабуся казала, що в Бога вони не вірять, лише придурюються. Я спитала своїх матьків, навіщо той монастир у країні, де ніхто не вірить в бога? Вони дуже розізлилися, мовляв, не питай дурниць! Певне, не знали, що відповісти.

Десь біля монастирської огорожі Альбіна з матір’ю жили в одної жінки, і то, як я це розумію тепер, був утрачений рай Альбіниного життя. Та жінка не просто дуже любила Альбіну, а й пояснила їй значення її імені: мовляв, ти біла, але не проста біла, але біла, яка буває після чорного, здається, саме так, досить плутано, пояснювала мені Альбіна те, що мене не дуже й цікавило, проте запам’яталося, як запам’ятовується багато чого в дитинстві. Цікавіше було інше: у тієї жінки прямо в квартирі жив півник. «Ось такий!» — показала мені Альбіна великого рудого півня на базарі в клітці, де торгували живою птицею. Альбіна з тією жінкою водили півника на мотузці гуляти. Півник тричі співав рано вранці, і жінка казала, що не заріже його, навіть якщо вмиратиме з голоду. Запам’яталося, що півня звали Абрахам, саме так. Він кричав не «Кукарі-Куу!», як годиться кричати півням, а «Абраха-Ам!» — Альбіна кумедно відтворювала той крик. Так вони й жили всі разом, та жінка, Альбіна, її мати і півень Абрахам. Одного дня в їхній дім прийшли якісь чорні люди перевіряти труби. Вони наступили на півня. Півень страшно закричав, а потім три дні хворів, і навіть не кричав уранці. І помер. А жінка померла невдовзі після смерті Абрахама. А тоді з’явився її син, якого вони раніше ніколи не бачили, і сказав їм шукати інше житло.

Ні смерть півника Абрахама, ні смерть невідомої мені жінки не справили на мене великого враження. Хоча пам’ятаю, я тоді подумала: як це так, по­в’язувати своє власне життя із життям якогось пів­ня? Адже півні все одно живуть менше людей, навіть якби й не прийшли чорні люди перевіряти труби.

А далі в книзі моїх спогадів про Альбіну йде смерть, якої я не забуду ніколи. Як ви розумієте, на наших подвір’ях жило багато котів і собак, які не належали нікому, яких підгодовували жалісливі сусіди, виносячи бляшанки з прокислим молоком чи дешевої ковбаси для котів, а псам клали на газетках об’їдені кісточки. Серед тих створінь був Чортик, чорний кіт, який, бувало, викликав напади ненависті в забобонних сусідів. Минуло бозна скільки років, а я й досі пам’ятаю його зворушливий мирний писочок, який контрастував із його демонічним забарвленням та жовто-зеленими очима, які не так грізно, як таємниче світилися в темряві разом із його білими вусиками. Звичайно ж, Чортик