Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

восени. А весною на руках в Альбіни був інший чорний пацієнт, доля якого була щасливішою. То було вороненя Ворик. У нього був жовтий перебитий дзьобик і червоні круглі очка. Тієї весни я щоразу зустрічала Альбіну з Вориком на руках. Вона годувала його з поламаної піпетки якоюсь рідиною і з долоні якоюсь крупою — пшоном чи ще чимось. Гарненька білява дівчина із вороненям біля щічки. Я пам’ятаю її такою. Якби я вміла малювати, то намалювала б їх обох: і біляву дівчинку, і чорне вороненя!

А потім Ворик почав випручуватися, йому хотілося на жалюгідну травичку в крихітних при­садках біля підвальних вікон наших будівель. Але Альбіна розуміла, що Ворика може спіткати доля Чортика, адже чорні птахи віщують всяким нікчемам таку саму біду, як і чорні коти. Тож Альбіна випасала Ворика з мотузкою на ніжці. Як безіменна жінка, що мешкала біля монастиря, випасала півника Абрахама. А потім настав радісний день, коли Ворик злетів і сів на дерево. А потім відлетів із нашої слобідки за паркан особнячка. Відлетів і не подякував за турботу. А втім, Альбіна не сумувала, вона раділа, і посилала Ворику вслід повітряні поцілунки.

— Ти, мабуть, пам’ятаєш, що то було саме вороненя? — питаєш мене ти, кому я розповідаю про Альбіну все, що можу пригадати, — Саме вороненя, не галченя, не голубеня?

— Не голубеня точно, тут без варіантів. А може й галченя. Воно, здається, було зовсім чорне, без сірого. І та пташка мені видавалася дуже великою. Може, то було пташеня ворона?

— Альбіна з пораненим вороном — це дуже символічно! Хотів би я це побачити. Малювати і я не вмію. Але, напевне б, знайшов спосіб сфото­графувати!

— Тоді не було «цифри». І «мильниць» також не було. Були «Зеніти» й ФЕДи, де треба було довго й нудно виставляти витримку й діафрагму за допомогою експонометра.

— А це я свого часу вмів! У мене, до речі, ще й досі на стінах висять чорно-білі фотки, відзняті старою технікою. Хочеш глянути? Я живу недалеко, біля самої тюрми.

— Сам живеш? — весело питаю я.

— Сам, — відповідаєш ти.

— Нарешті попався нормальний мужик, який живе сам! Без мами, без дружини, актуальної чи колишньої, без дитини від першого шлюбу одруженої дочки! Тож ходімо! — весело підвожуся я із пластикового стільця у вульгарному ресторані швидкого харчування, де ми з тобою сиділи в день поновленого знайомства.

Ми зустрілися годину тому абсолютно випадково. Моя подруга, і навіть не подруга, а просто знайома попросила передати якісь папери її приятелю, і не приятелю, а колезі, і я погодилася виконати кур’єрську роботу й мимохідь зустрітися з тобою на тій станції метро, яка смокче люд в підземелля на тому місці, де я прожила перші п’ятнадцять років свого життя.

Тільки-но я увійшла до вестибюлю метро, як моя мобілка дзенькнула, як було домовлено, ми побачили одне одного, не роздивляючись облич, і я тицьнула лисуватому незнайомцю ту папку, заради якої, щоб допомогти знайомій (усяке буває — ти допоможеш, а колись допоможуть тобі) зійшла зі звичного маршруту. Замість «дякую», ти вибухнув тирадою:

— Як ви гадаєте, привиди, які жили в будинках, які стояли на цих місцях — мій Боже! чи не тридцять років тому — вони кудись поділися? Перейшли до цього торгівельного центру? І як їм там, поміж модного й не дуже одягу та взуття?

Тепер я дивлюсь на твоє обличчя. Ти десь моїх літ. Може, трохи старший. Мені не подобаються чоловіки, і взагалі люди, які несподівано починають задушевні розмови з незнайомими. Я ніколи не підтримую спілкування в потягах далекого сполучення чи в літаках. Я кривлюся, а ти, як з’ясувалося, ще не все сказав:

— Тут, на цьому місці, стояв будинок… Він був двоповерховий, а сходи на другий поверх були ззовні, і вони так рипіли, ніби про щось розповідали. Для мене то була дивина, бо сам я з п’ятиповерхівки. А в тому будинку жила одна жінка, до якої я ходив на приватні уроки з англійської мови…

— І в тому будинку жили привиди? — питаю я.

— Ще й які! — впевнено відповідаєш ти, — вони навіть ходили в туалет.

І ти будиш для мене ті приспані часи, коли я жила тут, на цьому місці, на другому поверсі перекривленого й похилого, проте цегляного будинку, із мамою й бабусею, а поверхом нижче жила Альбіна. А моя мати була вчителькою, а чи, як вона гордо іменувала себе, викладачем англійської мови. А також мала приватних учнів, які приходили до нас додому. Мати приймала їх на кухні, у кутку за сатиновою фіранкою, чорною в червоні троянди. Наші дві кімнатки були маленькі, незграбні, суміжні між собою, де ледь уміщалися наші спальні місця.

У кімнаті в бабусі стояло велике подружнє ліжко, де вона спала з дідусем Льовою, поки останнього не винесли ногами вперед нашими хиткими сходами. Ми з мамою тулилися вдвох у ще меншій комірці із символічним проходом між нашими койками. Зате кухня була велика й мала аж два вікна. Біля одного з тих вікон любила стояти бабуся й вивчати життя нашої громади. А біля іншого, дальшого від дверей вікна стояв письмовий стіл, і коли приходили учні, бабуся йшла до кімнати полежати, почитати газету, а мати затягала штору, звідки гучно лунала шкільна англійська мова. Так званий Kiev English. А я сиділа на софі, намагалася читати книжку, але англійська мова заважала.

— А як звали вашу викладачку англійської мови — питаю я, хоча це питання вже зайве, така в нашому закутку була одна, — чи не Валентина Львівна?

— Боже мій, — відповідаєш