Інгрід Нолль - Аптекарка

Я підвелася й дістала зі своєї скриньки для прикрас золотий ланцюжок із модерною підвіскою, браслет із зеленою емаллю та брошку у формі змії.

Тоді принесла з кухні виделку й ніж для нарізання м’яса, набір для риби та красиві чайні ложечки. Ще кілька речей забула, усе інше поклала на стіл перед Левіном.

— Придане моєї бабусі, — повідомив він так, начебто бачив ці речі вперше. — Це все належало їй, а не моєму дідові.

Я бавилася ланцюжком, який пасував мені так добре, немов якийсь закоханий ювелір виготовив його спеціально для мене. Для чого він старому чоловікові? Яку цінність становив для нього благородний сервіз, якщо він день у день обходився погризеною ложкою та погнутою виделкою? Я знову спакувала коштовності.

Мій тато завжди привозив з відряджень маленьке мило, гель для душу, аркуші паперу з назвою готелю, а також крихітні паковання масла. Такі звичаї вкорінюються, тож і я зробила великі запаси різних аптечних пробників. Тут, у лікарні, щодня збираю запаковані залишки сніданку чи вечері: плавлені сирки, мармелад, нарізану ковбасу і навіть яблука та банани. А пані Гірте без жодних слів кладе на мою тумбочку свою здобич. Нещодавно Павел прийшов разом із усіма трьома дітьми — досить пізно ввечері, але якщо лежиш у першому класі, то години для візитів не такі обмежені — і я змогла запропонувати їм повний пакет різних харчів.

Ми саме пили наш червоний чай. Лєне теж захотіла спробувати, тож широко роззявила рота, щоб туди помістилася груба біла порцеляна. Фрау Гірте зовсім не цікавилася дітьми, тож одразу ж розгорнула свою книжку. Обидва старших, на жаль, дуже нагадують свою матір, при цьому це «на жаль» зумовлене моєю заздрістю, адже діти красиві, немов з картинки. Щодо найменшого, на щастя, важко сказати, в кого він удався.

Коли мої відвідувачі попрощалися, ще не настала ніч. Але пані Гірте майже нетерпляче сказала:

— Розпочнімо сьогодні раніше. Можливо, я вчора заснула, адже не збагнула, чому чоловік Марґо мав би шантажувати Левіна…

Кілька років тому Левіна та Дітера — чоловіка Марґо — затримали на грецько-турецькому кордоні. У системі опалення їхньої машини виявили кокаїн; машину конфіскували. Вони домовилися, що в такому випадку Дітер візьме всю провину на себе, адже інакше Левін точно знав, що дід позбавить його спадщини остаточно, як тільки довідається про проблеми внука з законом. Зі свого боку, Левін мав роздобути гроші, найняти видатного юриста з адвокатом, якщо вдасться — внести заставу, щоб Дітер вийшов на свободу. Не вдалося. Герман Ґрабер не дав жодної марки й ні на мить не повірив історії, яку виклав йому Левін: якийсь невідомий врятував його життя, заступившись за нього перед вуличними грабіжниками, але потрапив до в’язниці через нанесення тілесних ушкоджень, які зрештою були самозахистом.

— Ти, мабуть, сам у це не віриш, — усе, що сказав тоді дід Ґрабер.

Дітер повідомив Левіну, що (після двох років у турецькій в’язниці) вимагає величезного відшкодування. Адже він не мав би розраховувати на те, що роками чекатиме на смерть Германа Ґрабера.

— Ти вживав наркотики? — запитала я.

Левів заперечував; правда, він приторговував ними ще в школі, але після цієї історії повністю зав’язав із цим ділом. Дітер був старший за нього і майже профі, але й він не вживав кокс більше норми (та й то лише на свята).

— А Марґо?

— Раніше — так, зараз — ні. Я дав їй роботу в діда, щоб Дітер бачив мої добрі наміри. Але я точно знаю, що він неабияк розсердиться через її мізерну зарплату.

Мізерною ту зарплату точно не назвеш, адже Марґо не була якоюсь старанною кваліфікованою працівницею, а лише досить невмілою потіпахою. Так чи інакше, я відчула полегшення, що її стосунки з Левіном були не амурні.

— Твій дід запланував так, що ти зможеш отримати спадщину лише після складання державних іспитів, — сказала я. — Тож його смерть зараз не матиме сенсу.

— Він іще не ходив до нотаріуса, — відповів Левін. — Тому треба діяти швидко.

У розпачі я намагалася відшукати нові аргументи.

— Ти ніколи не стримаєш злочинця від подальших шантажувань, навіть якщо заплатиш йому названу суму.

— Дітер не такий, — заперечив Левін. — Навіть серед наркоторговців існує кодекс честі. Він ніколи мене не зрадить, а калікою зробити якраз може.

— Продай «порше», — запропонувала я йому. — Якщо тобі пощастить, то його задовольнить сума від продажу.

— Гаразд, — сказав він, — бачу, що ти хочеш чоловіка, якого тобі доведеться зішкрябувати зі стіни кулінарним шкребком.

Я втратила самовладання і прогарчала:

— Ну, тоді дай отруту цьому лиховісному Дітеру!

Левін присвиснув крізь зуби. Потім навів багато різних аргументів, найважливіший з яких полягав у тому, що його ідеальний метод не спрацьовує з молодими людьми. До того ж, здавалося, що в ньому немає відвертої ненависті до Дітера, натомість своєму дідові він власноруч ладен був скрутити шию.

У мені ж вирували повністю протилежні почуття.

Коли під час розповіді я дійшла до цього пікантного місця, то стурбовано повернулася до пані Гірте. Вона вже спала, тож я могла продовжувати без жодних застережень.

Левін зрештою таки втаємничив мене в подробиці свого геніального плану, який аж ніяк не міг обійтися без тих крихітних пігулок отрути. Мушу визнати, що ризик був невеликий. Мій страх стати співучасницею зменшився. Проте огиду та свої моральні докори подолати вдалося не так швидко. Хоч я й усвідомлювала, що стара людина з хворим серцем