Інгрід Нолль - Аптекарка

не може розраховувати на довге життя, але ніхто не мав права «розпоряджатися долями», як казав Левін і його дід.

Левін продовжував ділитися своїми роздумами:

— Він не відчує болю, помре за лічені секунди, сімейний лікар з розумінням сприйме його смерть і видасть відповідне свідоцтво, нічого не запідозривши. До речі, я знайомий з його лікарем, той теж уже не молодого віку… Звісно, це не може статися у вихідні, адже тоді викличуть стороннього парамедика, реакцію якого важко передбачити.

Я мала б згадати людей серед родичів чи друзів, які бажали швидкої смерті: впасти мертвим, без лікарні, катетерів і апаратів. Хіба ж не краще посприяти Герману Ґраберу такою безболісною смертю, ніж спостерігати, як він місяцями страждає в лікарні?

— А Марґо? Якщо вона щось запідозрить?

— А що вона? Тут нема чого хвилюватися: її обдарування точно не лежить в інтелектуальній площині. Вона знає, що в нього хворе серце, тож коли знайде труп, буде горланити й викличе лікаря, як і годиться в таких ситуаціях.

— А її чоловік? Невже Дітер не зможе додати два плюс два, якщо твій дідо раптом помре в такий підхожий для тебе момент? І чого взагалі Марґо його боїться?

— У неї достатньо причин його боятися. Вона зраджувала йому не лише з його найкращим другом, але й з його братом; про це все дізнається Дітер. Але йому байдуже, від чого помре дідусь, він хоче грошей, а тоді — ми квити.

Для мене це був усе ще простий мисленнєвий експеримент, коли ми разом обстежували різні пробірки з отрутами. Якщо я чогось не знала напевне, Левін перевіряв у медичному підручнику, а тоді вирішував.

— А отрута ще діє? — запитав він. — Мабуть, було б доречно спершу її перевірити.

На цих словах він звернув погляд на Тамерлана.

Я мало не вибухнула, але він одразу ж сказав:

— Я пожартував.

— Після препарування каріозної порожнини я покладу до неї тимчасовий наповнювач, — повчав Левін.

Хоч я це знала, але все одно запитала (бо мені подобалося, коли Левін щось пояснював, як науковець):

— А що таке каріозна порожнина?

— Це дефект зубної емалі, — відповів Левін і дуже зрадів, що з його багатосеместрового навчання стоматології нарешті хоч якась користь.

Мій погляд упав на прекрасне фото дідової вілли, яке Левін повісив на кухні. Більше, ніж його витончені промови, мене переконала ця німа картина: там моє місце, а не в орендованій квартирі без балкона і саду. Новий будинок Доріт (значно дорожчий, ніж було заплановано) і поруч не стояв.

— Лише одна пробна поїздка, — сказав Левін, коли ми їхали одного вечора у четвер до Фірнгайма моєю машиною, бо його «порше» надто впадало в око.

Герман Ґрабер полюбляв рано лягати спати, а прокидатися пізно. Лежачи, він переглядав усю телепрограму, оскільки ж погано чув, то користувався навушниками. Це було перевагою, адже він не чув інших звуків у домі, навіть якби там розірвалася бомба. Він не боявся грабіжників, адже цінні папери та гроші зберігалися у банківському сейфі.

Інтер’єр будинку був солідним, витриманих тонів і мерзотним. Брудні портьєри, різьблені дубові шафи, почорнілі панелі. Старий точно не тужив за срібними скриньками чи порцеляновими фігурками своєї дружини, бо яка йому користь із тих пилозбірників.

Звісно ж, у Левіна був ключ.

— Мені потрібно дещо спаяти, — пояснив він Марґо.

У Германа Ґрабера була хай і старомодна, але повністю укомплектована майстерня. З цікавістю дівчина провела поглядом автомагнітолу, яку Левін притиснув під пахвою.

Поки ми з Марґо складали на кухні дієту для дідуся, Левін приніс із машини «трояндоподібний бур». Він уже давно придбав цю ручну бормашину.

У руках із нею прошмигнув угору по сходах, дістав із мисочки протез Германа Ґрабера на дві щелепи, адже знав, що його дід лише раз на тиждень — у суботу, коли він звик приймати ванну — клав щелепи з очисною таблеткою у воду. Серед тижня, як-от сьогодні, протез залишався на ніч у порожній мисочці на батареї ванної кімнати.

Левін просвердлив у двох великих кутніх штучних зубах своїм буром дві крихітні дірочки, розмір яких, щоправда, давав можливість вкласти до кожної з них отруйну пігулку. Помістивши цю дозу, він наклав зверху тимчасову тонесеньку пломбу, яка б мала розчинитися під дією слини.

Закінчивши справу, Левін поклав протез назад до мисочки, а бормашину та автомагнітолу відніс до автомобіля. Зайшовши до нас на кухню, мав розслаблений вигляд.

— Радіо знову працює, — звернувся він до Марґо. — Щось чути за Дітера?

— Ніц.

— Тобто він може постукати у двері будь-якої миті? — запитав Левін.

— А тоді: «Добраніч, Марі!» — відповіла вона.

Ми пояснили їй, що хочемо сьогодні сходити в кіно, і розпрощалися.

У Гейдельберзі ми пройшлися центральною вулицею, щоб іще зустріти когось із людей — у цьому не було нічого складного — тоді випили на театральній площі еспресо й із запізненням зайшли на вечірній сеанс, тож на нас усі витріщалися.

Лише після фільму Левін зізнався, що наш візит на віллу не був ніякою генеральною репетицією. Прямо посеред вулиці я впала в істерику.

Цієї ночі ми лежали разом у моєму ліжку й заважали одне одному безперервним крутінням. Раптом я зірвалася на ноги й одяглася.

— Вставай, Левіне. Поїхали на віллу, повернемо усе так, як було! — наказала я.

Але його пестощі, що били фонтаном, та моя велика втома завадили цьому.

О восьмій