Інгрід Нолль - Аптекарка

Ми засміялися. Але тоді вона таки висловила свою думку:

— Якщо відчуваєш сумнів, то тут точно щось не так.

— Ах, Доріт. Ти рано вийшла заміж і досі живеш у світі фантазій. У житті нічого не буває однозначним, усе має дві сторони. Щоправда, коли я бачу, як ти пестишся зі своїми дітьми, то знаю напевно, що хочу так само.

— Прошу, — сказала Доріт й відірвала липку й замазану сльозами дівчинку від своєї шиї і всадила її мені на коліна.

Сара хоч і не втекла, але не тулилася до мене, неначе хвора мавпочка.

— Бувай, Доріт, — попрощалася я за якийсь час і дала їй коробку валіуму, який принесла для неї. — Передай вітання Ґеро. Нехай пильнує на випадок, якщо знову будуть цікаві новини.

Ще на сходах я почула, як дзвонив телефон. Схвильованим голосом Марґо спитала Левіна.

Я не знала, коли він повернеться; з Германом Ґрабером усе гаразд?

— Моя панночко, — казала вона, а я вся напружилася, — повідайте йому, же мій старий верта домів.

Коли прийшов Левін, я передала йому повідомлення, злегка радіючи:

— Її батько повертається.

Левін заперечно похитав головою.

— Вона щось наплутала, мабуть, через те, що дивиться забагато фільмів жахів. Її тато більше не в змозі вийти зі своєї халупи.

Раптом він завмер і перепитав:

— А вона точно сказала «батько»?

— Вона говорила про свого старого.

Він збліднув і вдарив себе по чолі.

— Ти зовсім не так її зрозуміла. Йдеться не про батька, а про чоловіка!

— Що? Вона заміжня?

— Як бачиш — так.

— А де був її чоловік увесь цей час?

Я підозрювала, що він, мабуть, сидів у в’язниці. Звісно ж, я хотіла знати, за що.

— Я не знаю. Мене це не обходить, — збрехав Левін. Тоді попрямував до своєї кімнати, щоб зателефонувати. Через дві хвилинки я підкралася до дверей, але почула лише «он як» і «саме так».

У той час Марґо мешкала в прибудові будинку Германа Ґрабера. Невже вона прихистить там свого чоловіка з кримінальним минулим? Це неможливо в кожному разі, адже лише Богу відомо, що за потолоч може швендяти віллою. У мене побігли мурашки по шкірі. Розділ із кримінальними, залежними чи невротичними чоловіками треба було закрити раз і назавжди. Але Марґо теж не можна було ні з того ні з сього звільнити, адже вона досі нічим не завинила і, попри підвищення зарплати, й надалі залишалася дешевою робочою силою.

Левін повернувся досить збудженим.

— Вона боїться. Але я не знаю, як їй допомогти. Може, у тебе є якісь ідеї?

— А вона не може розлучитися?

— Можливо, саме тоді вона й відчує на собі всю його лють. Краще буде, якщо вона підтримуватиме його фінансово, але триматиме від себе якомога далі.

— А твій дідо взагалі знає, що вона заміжня?

— Ні, він ніколи про це не запитував.

Левін ходив туди-сюди моєю маленькою вітальнею. Було помітно, що в нього на серці ще й інший тягар.

— А ти, бува, не викидала отруту? — запитав він.

Я кинула на нього гострий погляд:

— А вона тобі треба?

Він виклав усе начистоту:

— Думаєш, мені приємно постійно залежати від твоїх грошей? У старого все одно більше немає живих друзів, рано чи пізно і він помре.

— Висловлюйся, будь ласка, конкретніше: для чого тобі отрута?

— Гелло, ти добре розумієш, про що йдеться. Мені на думку спав чудовий спосіб. Ми б одразу ж забули про всі наші турботи. Ми могли б жити в гарному будиночку, я б відкрив у Фірнгаймі маленький кабінет, не мусив би там тяжко гарувати, у нас був би час і гроші на цікаві подорожі та хобі. Невже для тебе це нічого не означає?

Я вжахнулася. Через силу промовила:

— Гарна мрія, яка може стати реальністю і без убивства.

— Відносного вбивства. У нього декомпенсована серцева недостатність. Сімейний лікар точно знає, що дід може померти будь-якої миті.

— Ну, то дочекайся.

— Я не можу більше чекати. У мене борги.

Йшлося не про «порше», сказав він, чоловік Марґо його шантажуватиме.

— Він мене прикінчить, якщо не отримає те, що йому треба.

У мене голова пішла обертом. Левін, претензійний студент із порядної родини, мій перший хлопець, із яким видавались доречними думки про одруження та сімейне життя, загруз у дурних махінаціях, про які я знати не хотіла. З моїх очей ринули сльози.

Левін мене обійняв, гладив волосся й цілував. Коли ж я нарешті відірвалася від його вологої від сліз сорочки, то побачила, що й він мав нещасний вигляд.

— Левін, — промовила я, схлипуючи, — почнімо все з нуля. Я забуду все, що ти щойно сказав, а ти повернеш дідові столові прибори та прикраси.

— Щоб він дізнався, що це вчинив я, ― адже він думає, що попередниця Марґо.

— Зізнайся й попроси пробачення!

— Він позбавить мене спадщини.

— Ні, він пробачить грішникові, який покаявся.

—