Інгрід Нолль - Аптекарка

аж знітилася від цих слів, — снодійне не вживають. Якщо ти два рази недобре спав, то на третій спатимеш, мов убитий.

Левін навіть бровою не поворухнув.

— Сувора Гелла, — сказав він, — постійно піклується про мій добробут і здоров’я. Хоч я й мало знаюся на фармакології, але гадаю, що для мене можна було б зробити виняток.

На це я розгнівано відповіла:

— Якщо ти вважаєш, що потребуєш снодійного, то нехай лікар випише тобі рецепт.

Цього вечора він був підкреслено ніжним і чуйним, заснув у моєму ліжку й не прокидався, коли я зранку пішла на роботу.

Оскільки Левін любив довгенько балакати по телефону, то цей прилад часто стояв у його кімнаті. Одного вечора, щоб зателефонувати Доріт, мені довелося принести телефон з його кімнати. Я була перед його дверима, коли почула, що він говорить. Ключове слово «Марґо» змусило мене завмерти на місці мов укопану і підслуховувати.

— Юрист? Коли? — збуджено запитував Левін.

Під час нашого наступного візиту до Фірнгайма я була здивована, наскільки здоровим та активним видавався дідусь. Він вживав нові ліки для серця і стверджував, що почувається, мов новонароджений. Левін крутився по всьому дому й удавав, ніби мусить навести лад у кожному кутку.

Тим часом Герман Ґрабер відвів мене вбік.

— Він планує з вами одружуватися? — запитав він.

Я зашарілася.

— Запитайте його самі.

— Для мене буде заспокоєнням, коли хлопець перебуватиме під крилом розсудливої жінки. Він дещо легковажний.

Я кивнула й набула вигляду щиро закоханої.

Герман Ґрабер пояснив:

— Ви трішки нагадуєте мені мою покійну дружину. Комплімент. Можливо, я зміню свій заповіт таким чином, що Левін отримає спадок, тільки якщо одружиться з вами.

— Краще не треба, пане Ґрабер. Ви ж не подумали, що я хочу одружуватися під примусом.

Тепер засміявся він.

— Трішки посприяти щастю ще ніколи не шкодило. Я не обіцяю вам нічого, але я старий чоловік, якому подобається розпоряджатися долями. Мій юрист вважає мене божевільним, бо я постійно змінюю заповіт, але мені в голову постійно приходять такі класні ідеї. Коли Левін відправив мій «мерседес» на шріт, я обмежив його спадок лише часткою, яка йому гарантована законом.

Його долоня красивої форми з багатьма старечими плямами взяла мою й тримала її міцно на знак таємної угоди.

— Сподіваюся, ви ще довго житимете й отримуватимете задоволення від змін у заповіті, — сказала я з часткою іронії в голосі. Але це його не зачепило.

— Я бачу, ми розуміємо одне одного. Що скажете на те, якщо увесь спадок перейде до мого правнука? Тоді Левін кров з носа одружиться.

Мені така витівка видавалася вкрай лукавою, але, як на мене, то я відмовлялася досить-таки скромно.

Про цю розмову Левіну не розповіла нічого, від думок про правнука ставало ніяково. З другого боку, я не могла вважати неправильним те, що мудрий дідусь підігрував на користь моєї долі.

Якщо виникали сумніви, то у Доріт на це була своя порада: геть! Мене ж постійно переповнював сумнів: біля своїх хлопців я розвивала почуття опіки та милосердя, але водночас і щось на кшталт покірності. Я була залежна від їхньої вдячності, від малих проявів ніжності й від потреби відчуття, що ти комусь потрібна. Доріт не мала думати, що я постійно натрапляю не на тих чоловіків, що треба.

Я сиділа в неї на кухні, розповідала про Левіна, як старанно він вчився, як покірно дбав про дідуся і насамперед, яка я щаслива. Доріт слухала, миючи при цьому листя салату, зчищала їжу з дощечок та сита й діставала помитий посуд із посудомийної машини. Опісля на кухню увірвалася з плачем її дочка, і Доріт нарешті присіла. Вигляд цієї картини — втішене, любляче, миле дитя, яке обіймає шию матері своїми ручками, — знову дав мені усвідомити, що я втрачаю.

— Чоловіки — егоїсти, — сказала Доріт, — а ми лише підтримуємо цю їхню рису тим, що постійно прикриваємо їм спину. Ти вже починаєш думати про весілля, але це зовсім не мудро. Він дбає про свого діда лише тому, що спекулює на спадщині, — я від тебе цього не чула, але в мене є і власні джерела, — він милий з тобою доти, доки не отримає всього, що ти можеш йому запропонувати.

— Звідки ти знаєш про спадщину? — поцікавилася я.

— Це не є якоюсь великою таємницею. Ґеро родом із Фірнгайма, тож знає всю ту історію про старого скнару Германа Ґрабера, занепад його фабрики та трагедію єдиного сина, який будь-що волів стати органістом.

Чоловік Доріт усюди порозвішував свої вуха, і насамперед там, де точилися інтриги та плітки довкола питання грошей.

— Дуже цікаво, — сказала я. — А що ще розповідав Ґеро?

— Старий був пройдисвітом, який раз на тиждень їздив на таксі в бордель у Вісбадені. Його дружина дуже від цього страждала. Зараз він за нею побивається, хоча точно відправив її на той світ передчасно.

— А що відомо про матір Левіна?

— Обділена увагою жінка, можливо, вона наздожене все у другому шлюбі. Герман Ґрабер хотів бачити сина справжнім чоловіком, а не якимсь хворобливим митцем; невістка ж повинна була забезпечити йому багато внуків. Але тоді на світ з’явився твій Левін, на якого, очевидно, дід і проектував усі свої сподівання. Проте він ніколи не розглядав його як спадкоємця фабрики, адже всім відомо, що підприємство давно продане.

— Доріт, ти б вийшла за Левіна?

— Ні, у мене ж