Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

ви колись прокидались у чудовій затишній постелі, а у вас на руці спала така дівчина, що ви готові були відгризти руку, аби лишень врятуватися втечею, то зрозуміти мене буде не важко.

Дівчину можна було б назвати негарною, якби не щічки, які робили її лице просто поросячим. Маленькі очки, схожий на п’ятак ніс. Тихе схропування змусило мене втягти шию у плечі. Аби тільки це чудо природи не прокинулось!

Не можу сказати, що я дуже критичний до дівчат. Навпаки. Але зараз мені хотілося благати всі сили, що є на землі, аби між нами цієї ночі нічого не було.

Раптом моя рука злегка смикнулась, і дівчина різко розплющила очі. Краще б я вже не смикався — руда злякано заверещала, схопилася з ліжка і, озброївшись підсвічником, що стояв на тумбі біля узголів’я, кинулась на мене.

Не чекаючи удару, я швидко намацав за спиною двері і враз опинився за ними. Замок тихо цявкнув, і удар кривозубої мегери дістався не моїм стражденним плечам, а дереву.

Я навіть не намагався зрозуміти, що тут відбувається. Впевнений, це було не у моїх силах. Тому я просто озирнувся навколо себе і зрозумів, що застряг — з усіх боків мене оточувала чудова, оббита рожевою плиткою ванна кімната з джакузі, біде та іншими деталями дорогої сантехніки. На полицях стояли усілякі жіночі прибамбаси: шампуні, гелі і інше. На стіні висіло десь чотири рушники… Забагато, як для однієї мегери. Напевно, з цією рудою живе ще хтось…

— Хто ти такий?! — раптом почулося з-за дверей. — Ґвалтівник? Я зараз викличу міліцію!

Я почав хвилюватися… А що, як дійсно викличе?

— Заспокойся, не треба нікого кликати. Я сам не знаю, як опинився тут. Може, це твій сусід по кімнаті мене запросив чи запросила?

— Свята? Запросила тебе? — далі почулося тихе буркотіння і шум предметів. — От скажена дівка… І ні слова не сказала! Хоч би розбудила мене!

— То може, я вийду звідси і ти не будеш на мене кидатись з металевими предметами? — запропонував я.

— Сиди мовчки, доки я не додзвонилась до Святи, інакше виб'ю всі зуби!

У це я вірив мало, проте знов стикатися з вереском мегери не дуже хотілося.

Сидіти у ванній кімнаті мені довелося десь годин зо три. За цей час мій шлунок став таким маленьким, що міг порушити усі закони фізики і зникнути сам у собі, ставши чорною дірою.

Руда в іншій кімнаті шаруділа тканиною чи папером та займалася власними справами, а я пускав слину, мріючи про звичайний хліб.

Голод змусив мене спробувати вийти зі своєї засідки, та, як я й думав — двері було зачинено з іншого боку. Двобічний замок — рідкість, та мені останнім часом «щастило»… Отже, єдине, що лишалося, — чекати.

Відчуття безпеки швидко зникло. Весь час виникало дивне бажання озиратися, ніби в такому малому приміщенні міг сховатися хтось небезпечний. Час від часу починали тремтіти руки. Я відніс це на рахунок вчорашнього отруєння наркотиком. Та більше за все мені дошкуляв голод. Зараз я ладен був продати нирку заради тарілки борщу.

Та все погане рано чи пізно закінчується, тому ця млява тортура нарешті мала припинитись! У двері подзвонили, і я почув цокіт підборів у коридорі.

У приміщенні з’явився хтось третій. Це було відчутно по ледь вловимому запаху парфумів. Свіжий, злегка ягідний аромат. Він викликав дивне, але знайоме відчуття збудження… Десь я вже відчував цей запах. Приємний, лагідний, ніжний і якимось чином трохи лоскітний, якщо так можна сказати про щось аморфне, на кшталт аромату.

Раптом мене осяяло — це дівчина з вагону! Такий тонкий приємний запах важко було забути!

Серце стурбовано підскочило у грудях… В (71 тому не було ніякої романтики — хіба що страх та підозра. Чому знову вона? Чи не є це все частинкою якогось великого плану, мета якого — зловити мене? Я не вірю у вселенські змови, проте такий збіг був досить дивним…

— Ти там? — почувся мелодійний голос, що наче дзвіночок пролунав поруч з гугнявим ревінням рудої. Цей чарівний голос міг належати лише приязній людині. Такому голосу хотілося одразу вірити, хотілося розповісти усі свої таємниці і чекати будь-якого вироку з відчуттям виконаного обов’язку.

Саме тому я глузливо відповів:

— Ти ба, невже до в’язня прийшли гості?

Дівчина за дверима тихо щось промовила. Їй так же тихо відповіла руда.

— Вибач, але я не впевнена, що ми можемо тебе випускати звідти… — нарешті отримав я вердикт.

— Якого біса? Що мені тут вічно сидіти? — зі злістю мовив я, відчуваючи не просто голод, а справжній біль у шлунку.

— Заспокойся, все буде у свою чергу. Зараз розкажи, чому ти був у такому стані, в якому я знайшла тебе вчора?

— Я не пам’ятаю, що було вчора… Припускаю, що вчора у мій організм потрапили колеса… Вперше у житті, якщо це тебе заспокоїть… Ну і ще десь два-три літри вина…

Дівчина за дверима хмикнула задумливо.

— Не сумніваюсь, що ти знаєш — алкоголь не вирішує проблем. Нащо було так напиватись?

— Можна подумати, що цитрусовий сік вирішує, -— не витримав я.

— Не кажи дурниць. Якщо в тебе є серйозні проблеми, то є лише один варіант їх позбутись — вирішити їх.

— Отут ти не права. Немає такої проблеми, від якої не можна було б втекти.

Дівчина, здається, посміхалась, хоча я не міг напевно сказати, бо ж не бачив її.

— Добре, ти, може, і маєш рацію, але скажи мені, нащо ти віддубасив охоронців з клубу вчора і зробив… хм… те, що зробив з отією огидною бабою?

— А я щось зробив?

— То ти нічого не пам'ятаєш?

— Не все… Починаю згадувати, як я чемно пояснив хлопцям, що мені треба пройти у залу… потім побачив