Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

Свята хотіла вже махнути рукою і поволокти свого співрозмовника до зупинки міського транспорту, на якій можна було посидіти на лавці, та ураз вага, яку вона поклала собі на плечі разом із його міцною рукою, стала меншою — шибайголова все ще невпевнено і трохи похитуючись самостійно став на ноги.

— То… то хто тебе… образив? — знов перепитав він, жуючи останні склади слів.

— Ну, тая… ця… тітка. У червоному… — невпевнено знизала плечима Свята.

На ці слова шибайголова кивнув, розвернувся і поплівся назад. Свята здивовано зупинилась. Нерівною ходою дочовгавши до дверей клубу, здоровань зник за ними.

Провівши очима свого супутника, дівчина тяжко зітхнула. Свята була впевнена — його не пропустять і не дадуть навіть два кроки зробити. На дверях клубу стояла тренована охорона. Втім, треба повернутися за цим героїчним дурником, аби його не набили.

Дівчина все ще продовжувала внутрішній діалог, ціллю якого було з’ясувати, нащо вона, в біса, втручається у життя цього наркомана-алкоголіка, цього нечесаного здорованя. Одне нечітке видіння — хіба це щось означає? Вона навіть імені його не знає, тож нащо опікуватися цим ледарем?.. Халепа!

Свята відкрила двері клубу й завмерла. Два охоронці нездужали на підлозі з величезними ґулями на лобах, причому ці сліди лишив на їхніх головах не чийсь кулак, а металевий стовп. На ньому раніше кріпили кордон, за який не мали переступати ті відвідувачі, які ще не заплатили за прохід у клуб. А тепер залізний бовдур став зброєю в руках обдовбаного героя.

Просто чудово. І все це заради неї, Святи!

Втім, то було не єдине, що мало 6 шокувати. Коло столика з товстопикою дамою в червоному відкритому сарафані стояв шибайголова.

— Маю… передати,, що ти — падлюка! — голосно мовив він і раптово зігнувся навпіл. А потім увесь потік зеленкуватого начиння стрімко вдарився в груди шокованої тітки, опорожнивши шлунок шибайголови.

Його вивернуло прямісінько на червону оксамитову сукню.

— Твою ж Мар’ю! — не втрималась Свята і шмигнула назад за двері.

Думки плуталися у голові. Свята не знала, що робити далі — тікати геть чи дожидати свого непроханого героя. Тим часом таксист вже чекав на вході.

— Це вам до кінотеатру? — спитав він.

Дівчина тільки кивнула і швидко залетіла до дверей автомобіля.

Вдома її вже чекала сонна Ляля, що приїхала з аеропорту і, напевно, одразу ж вляглася спати. А після зустрічі із подругою Святі знов доведеться повернутися в клуб, де Антон вже налаштував апаратуру для маленького приватного виступу… Зараз був недоречний час, аби витрачати дорогоцінні хвилини на якогось палисвіта…

— Їдемо? — спитав водій знову.

Свята була б і рада зникнути звідси якомога швидше, втім, совість не дозволила їй це зробити одразу. А що як той п’яний дурник потрапить до міліції? Він там не хотів опинитись ще під час їхнього знайомства в потязі, а що вже казати про цю ситуацію… їй було і шкода його, і огидно, що він, такий гарний і сильний, довів себе до свого теперішнього стану. Втім, не можна судити, не знаючи причин. Тож краще взагалі стримати будь-які рішення. А осуд — це взагалі те, чим займаються раби власних забобонів, стереотипів та принципів. Свята себе не зараховувала до таких і не мала дурної звички робити завчасні висновки щодо малознайомої людини.

У відповідь на всі її сумніви і питання у дверях з’явився чорнявий. Алкоголь та інші препарати, що здатні перетворювати людей на мавп і навпаки, все ще діяли на нього, від чого кроки були непевні, а рухи дуже нервові. Він був брудний, від нього смерділо блювотинням, одяг став сірий від вуличного пилу, а очі світилися тим самим хворим блиском, наче у божевільного. Незважаючи на це, Свята зітхнула, відчинила дверцята і крикнула:

— Залазь!

Шибайголова послухався, і наступної миті знов знепритомнів уже на задньому сидінні.

Я прокинувся із страшним гудінням у голові. Чи може, це воно прокинулось зі мною, адже уві сні я не чув клятого невідступного гуркоту. У моєму сні взагалі було досить-таки спокійно й тихо… Якийсь садок, квітучі вишні. Весна. І я сиджу біля входу у хату чи якийсь курінь. У мене довгі чорні вуса, сухе суворе обличчя, яке я бачу в металевому відображенні шаблі. Інколи за моєю спиною фуркає кінь — сірий, у яблуках.

Мені добре.

Сонце світить так тепло й яскраво, що серце неначе тане під тими лагідними променями.

Та сон закінчився. І зараз я намагався зрозуміти, де ж опинився. А голова нещадно тріщала.

Якщо макітра болить, значить, вона все ще є. Це перший плюс.

Другим плюсом можна було вважати чисте червоне простирадло піді мною. Виявляється, хтось турботливо поклав мене спати на ніч. Я заглянув під покривало — голий-голісінький. Це ж треба, ще й чистий…

Наступною моєю дією став порух в інший бік ліжка. Там простягалася моя ліва рука, якою я чомусь не міг поворухнути. Напевно, вона затерпла через те, що… на ній сумирно лежала чиясь голова…

Спочатку я легенько підвівся на правому лікті і спробував роздивитись, чи знаю я дівчину (сподіваюсь, це все ж був не хлопець), яка окупувала мою кінцівку.

Тільки зараз я зрозумів, що досить погано уявляю, що ж зі мною було минулої ночі. Як я опинився у цій теплій затишній квартирі? Хто привів мене сюди?

Єдине, що я згадав одразу ж — це обличчя бороданя, що підсів на мою лавку коло набережної. А потім я, здається, з’їв пігулку…

Втім, незважаючи на провали у пам’яті, я був впевнений, що небезпеки немає. Тепер варто було з’ясувати, хто мене сюди приволік. І що це за руденька краля спить у мене на руці?

Нарешті я піднявся досить високо, аби розгледіти обличчя… і варто сказати, саме зараз я зрозумів, що таке переляк!

Якщо