Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

І все ж таки чорносотенство, хоч і попсоване в своїй чистоті революційною обстановкою, серед якої йому доводилось тепер бити українство по голові, було консеквентніше за ліберального й демократичного руського інтеліґента. Воно устами свого „Кіевлянина” цілком виразно кликало всіх „честних руських людей” до боротьби з українством. Всеукраїнський Конґрес своєю силою, своїм національно-державним характером тільки надав більше завзяття й рішучости чорносотенству. Бо з цього Конґресу воно виразно побачило, що українство — не жарт, що трьохсотлітнє биття по голові не вбило його і що воно, як стане зовсім на ноги, уб'є саме чорносотенство на Вкраїні. Руські реакційні кола щиро бачили, що єдиним реакційним, контрреволюційним елементом на Вкраїні являються вони, „русскіе люди”, й що українство в тій стадії, в якій захопила його революція, було суто-революційним елементом, було наскрізь демократичне й найбільш вороже до чорносотенства.

Отже боротись з українством треба було всякими способами. І чорносотенство, не виголошуючи прекраснодушних промов про рівність, послідовно й ретельно кинулось до роботи. Воно після першого вибуху революції злякалось, принишкло й навіть на українство не сміло сичати з своїх закутків. Але очунявши трохи, гарненько обнюхавши сітуацію, воно запримітило, що в деяких галузях воно ще може одстоювать себе й свої позіції. Воно нюхом чисто - „русскаго чоловека” учуло, що в українському питанню його попередня дореволюційна діяльність не тільки не зустріне нагани в панів сучасної політичної сітуації, руської демократії, а ще, може, як не явне, то потайне признання та, чого доброго, й співробітництво, й поміч.

3. Таємний союз чорносотенця з демократом.

Звичайно, старих, випробованих, царських способів боротьби з українством, — участка, тюрми, заслання, штрафу, заборони, — вже не можна було вжити. Але лишились і такі способи, які ще й тепер годились: наклеп, брехня, інсінуація, глузування, донос, провокація, нацьковування. (Див. статі „Кіевлянина” за квітень, травень 1917 р.) Крім того чорносотенство зараз же взялось і до орґанізації відповідних орґанів, які б могли найкраще оперувати сими способами серед громадянства. Одним з таких орґанів стало товариство „Югороссовь”. Югороси сіяли по місті всякі брехливі чутки, видавали провокаційні листки, розпалювали націоналістичні почуття серед руського обивателя, лякали його всякими власними вигадками й скріпляли в йому свідомість необхідности задержати на Україні своє становище пануючої нації.

Чорносотенство не помилилось, рахуючи на добродушне відношення до його діяльности в українській справі з боку руської демократії. Розуміється, ні один руський інтеліґент не зробив нічого злого чорній сотні за все те страшне, люте злочинство, яке воно вчиняло над українством. В столичній демократичній пресі з'явилась одна-друга стаття з приводу царської урядової політики на Вкраїні, але це була собі тільки теорія, інтеліґентська балаканина. Чорносотенець знав їй ціну й міг спокійно спати на тій самій грабованій ним, душеній Україні.

Мало того, він знав природу руського інтеліґента настільки добре, що міг рахувати на більше, — на тайне співчуття своїй діяльности. І знов таки, — не помилився. Руський демократ - інтеліґент охоче йшов на провокацію чорносотенця, охоче слухав його брехень, чуток, охоче безкритично вірив більше, ніж українцям, демократам, соціалістам, революціонерам. А що охоче вірив, а що охоче йшов на провокацію, на це доказом може служити хоча би отой так легко вихоплений кулак предсідателя київської ради робітничих депутатів.

Руський інтеліґент потребував якогось оправдання свого консерватизму й шовінізму. Йому треба було яких небудь, хоч вигаданих, хоч безглуздих, але підстав для опозіції українським домоганням, для заспокоєння свого „чистого розуму”, який хоч-не-хоч мусів визнавати рівність. І чорносотенство, добре розуміючи природу свого інтеліґента, підносило йому ці підстави в формі ріжних пльоток і чуток: українці збіраються на конґресі оголосити федерацію; українці будуть виганять з України всіх руських, євреїв і поляків; українці наміряються зривати дінамітом усі руські школи; українці ведуть переговори з німцями, щоб прорвати фронт.

Брехня була явна, але руський інтеліґент охоче хапав її й нею арґументував свої кулаки.

І Всеукраїнський Конґрес не тільки не заспокоїв його, не вважаючи на лобизання, привітання й запевняння, але ще більше зтурбував, — бо Конґрес виявив серйозну, реальну силу українства. Груба, примітивна брехня чорносотенців, що українці виженуть руських з України, могла справдитися, — справдитися не в дослівному значінню, а в змислі знищення панування руської нації на Вкраїні.

А це вже була не теорія, не „чистий розум”, а реальність, буденщина, це торкалось матеріальної сторони життя руського інтеліґента. Загубивши пануюче становище на Вкраїні, він повинен був би шукати собі посади, служби десь инде або вчити українську мову, просити дозволу лишитись, почувати себе чужинцем у цьому теплому, поетичному, багатому краю, де він стільки століть почував себе дома, хазяїном і паном.

Ні, краще було штиком розігнати контрреволюційну, шовіністичну, націоналістичну, небезпечну для революції, для свободи, для всієї Росії українську рівність. А як розігнати не можна в один раз, то розгоняти її весь час, усякими способами, не давати їй укріплятись, набірати сил і захоплювати позіцій.

От таким чином руський демократ, революціонер, поборник прав людини й усіх найширших свобод — опинився в одному таборі з чорносотенцем, контрреволюціонером і ворогом усякої свободи, насильником і паразітом.

4. Загальнопартійна руська платформа:

Автономія в лапках або „не було, немає і не дати, щоб було”.

Розуміється, про цей таємний союз ні в промовах, ні в ґазетах, чорносотенних чи демократичних, нічого не говорилось. І та й друга сторона мовчки, але свято берегли свою неписану умову. Але вони в буденному життю стрічались на спільному полі й дружно йшли разом. Тільки кожний тримався власної тактики й підходящих собі засобів.

Чорносотенець просто кричав, ґвалтував, лякав, брехав і вимагав од Уряду, щоб українству, на підставі його доносів, не давалось ніяких прав, бо це небезпечно для Росії.

Демократ не кричав, (але характерно, що й чорносотенця не спиняв, не протестував проти його людожерних вигуків!). Він просто собі міркував і лоґічно, розумово, „в інтересах демократії й революції” доводив, що українству ніякої автономії не треба, що рівність усіх людей і націй зовсім не значить, що українці мають право „самочинно” вирішувати такі складні, трудні питання, як автономія й федерація. Та й чи мають українці права добиватись цієї автономії? Конґрес не може бути авторітетом у цій справі, бо він вибраний не по п'ятичленній виборчій формулі. Отже невідомо ще, що скаже український народ, коли прийде до виборів по п'ятичленній сістемі. Отже українцям цілком можна було б задовольнитись культурно-національною автономією. А там далі, коли зберуться Всеросійські Установчі Збори, й