Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

заманіфестована навіть тим, що голова Конґресу проф. М. Грушевський поцілував представника уряду д. Суковкіна; не зважаючи на те, що голос усього свідомого, активного, цілком демократичного й до глибини своєї істоти революційного українства виявився на Конґресі в безсумнівній, ненав'язаній, ненакиненій йому повноті; не вважаючи на все це, відносини руської демократії від того не змінились до української справи.

А здається, так логічно, так послідовно, так навіть необхідно було, щоб руська демократія після Всеукраїнського Конґресу змінила своє відношення. Коли б вона захотіла бути, коли б вона змогла бути щирою й чесною з собою й з українством, вона повинна була б так заявити: Українці! Ми помилялись. Ми думали, що ваш рух є штучний, чужий народові. Через те ми ставились недовірчиво до ваших домагань. Крім того ми боялись, що ваш рух — егоїстичний, шовіністичний, не революційний, що він є небезпечний для загальної справи революції. Тепер ми бачимо, що ваші домагання життєві, справедливі, що народ ваш з вами й що ви дорожите революцією не меньче, а то й більше, ніж ми. Отже ми, руські демократи, щиро бажаючи бути дійсними, послідовними демократами, признаючи за вами право в теорії, хочемо здійснити це признання в життю. Ми одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі. Ви не хочете відділятись від усієї Росії, отже давайте зараз же установимо форми взаємовідносин між вашим самоврядуванням і врадуванням усієї Росії.

Здається, так лоґічно було зробити тільки такий висновок після Всеукраїнського Конґресу. Але руська демократична інтеліґенція осталась усе тою самою руською інтеліґенцією, — роздвоєною, імпотентною, „мозговичною”. Мозком, розумом вона завсігди признавала все найкраще й поступове; інтеллектуально руська інтеліґенція завсігди боролась до фанатичної піни на устах за поступ, рівність, волю, — навіть на каторгу, на шибеницю могла піти та й ішла за свої інтелектуальні тезіси. А в реальному, буденному, особливо емоціональному життю вона була плоттю від плоті російської темноти, брутальности, насильства й неохайности, як фізичної, так і моральної. На столах і стінах портрети філософів, великих діячів поступу, братерства, свободи, а в ліжках блощиці, за портретами ж таргани й прусаки. В кабінеті до сліз, до щирого, нефальшивого гніву суперечки й промови про рівність усіх людей, а в кухні так само щиро ляпаси по лиці кухарці за пересмажену курку, „тикання” звощиків, кельнерів.

Те саме й в українській справі. В кабінеті, — в ґазетах, у промовах — цілком щирі слова про рівність усіх народів, про рівність української нації, про права її, а на кухні, а в буденному житті — штик, кулак, ляпаси за те, що вікова наймичка нарушає прівілеї й смаки „барина”. І там щирість, і тут щирість. Інтелект живе одним життям, — емоція другим. Пов'язанности, цільности нема. Царизм, як сказано, не давав можливости акції, дії, — через те всі здібности, вся акція йшла в інтелект, у розумування, в словесно-теоретичні вияви свого „я”. І, розуміється, витворена ненормальними обставинами псіхолоґія російського інтеліґента не могла змінитися в один місяць. Парадні, інтелектуальні портрети лишились портретами, а за портретами — буденні, емоціональні таргани, прусаки й блощиці. Всі люди — рівні, а звощику й кельнерові всякий руський інтеліґент цілком легко, привично й добродушно говорить „ти”.

І, розуміється, трудно було б вимагати від руського інтеліґента, навіть найдемократичніщої марки, щоб він, маючи таку калікуватість душі в усіх проявах її, в відношенню до всіх явищ життя, щоб він в українській справі раптом змінився. Українське питання для його було з сфери буденщини. В буденному ж життю він жив емоціями, — звичайними собі, обивательськими, неорґанізованими, недісціплінованими й незалежними від усяких теорій і проґрам емоціями й примітивними виводами не „чистого розуму”, а емоціонально-практичного. А емоція його, а практичний цей розум утворив йому давню звичку дивитись на українців, як на „хахлоф”, як на частину руського народу, тільки якусь собі смішну, недозрілу, гіршого сорту, щось вроді візника чи кельнера серед національного громадянства Росії. У його вже давно утворилась звичка добродушно, „по барски” похльоскувать „хахла” по плечі, говорить йому „ти” й часом давать ляпаси на кухні. Отже вимагати від руського інтеліґента, щоб він на підставі теоретичних, „чисто-розумових” виводів своїх уступився з стану „барина” й посадив поруч з собою візника й цілком щиро й чесно (чесно з собою, в емоції!) признав його рівним собі; щоб він вийшов з того чудесного помешкання, яке так довго вважав своїм, (але яке належало, в дійсности, візникові, дійсному творцеві того помешкання й всіх тих вигод, якими ласував інтеліґент), щоб він це зробив на підставі тільки того, що він у теорії визнавав це справедливим, — ні, це був би простісенький большевизм у національній сфері.

А на большевизм не всякий російський інтеліґент здатний. Бо большевизм є як раз найпослідовніше, найсуворіше переведення в життя, в буденщину, в емоцію теорій і виводів „чистого розуму”, це є найбільша чесність з собою.

2. Чесність з собою руського чорносотенства.

З цього погляду руське чорносотенство було далеко послідовнішим. Чорносотенець звик до акції. Він хльоскав по плечах і по мордах візників скрізь і завжди, не потребуючи в кабінеті говорити промов на тему про рівність. Ніякої рівности ні людей, ні кляс, ні націй йому не потрібно було, — вона йому шкодила. Отже її не було зовсім, не могло й не повинно було бути нігде. І він робив так, як думав і почував, чесно, щиро й активно обстоював своє переконання, — бив по лицях і по головах тих, що соціально чи національно хотіли підрівнятись до його, топтав їх яко мога нижче й дужче й вживав усіх способів, щоб унеможливити таке підрівнання.

Визиск української нації з економичного, соціального, культурного й инчих поглядів був потрібний і корисний для черносотенця та для тої кляси, до якої він належав. Всяка перепона до цього визиску — шкодлива. Признання факту окремої нації української вели до обмеження визиску. Отже ясно, що для чорносотенця ніякої української нації не було, не могло й не повинно було бути. А звідси вже, — цілком послідовно, — ніяких прав, ніяких рівностей, ніяких сентіментальностів: українство — злочинне, шкодливе явище, яке треба бить по морді, по голові, по очах, по чому попало й топтати без усяких церемоній яко мога дужче. Так черносотенець і робив до революції. Він би охоче робив би й під час революції, але... доводилось обмежувати себе, церемонитись, трохи навіть до демократичного інтеліґента підроблятись, — одне говорить, а друге робить.