Галина Костянтинівна Вдовіченко - Інші пів’яблука

смереки, а тоді задуло з гір – гілля затанцювало під повівами вітру. Знала баба, що так буде.

Коли нагулялися вздовж Черемоша й невисокими узгір’ями понад селом, наслухалися оповідок у музеї фільму «Тіні забутих предків», обмінялися жартами з Луїзиним знайомцем, що стрівся їм дорогою, тоді лише завернули до баби Ксені. Вона й розповіла, як була в Києві. На озвучку, сказала, Параджанов запросив її та ще кількох сільських артистів.

– А ви кого в «Тінях» грали?

– А біля церкви… і на весіллі…

У тих епізодах баби й не видно, попередила їх заздалегідь Луїза, її там побачити годі, але ж вона знає, що вона там… Коли приїхали до Параджанова в Київ, то він їх завів у готель, а вони йому: «Ні, ми тут без вас не лишимося!» То він до себе всіх забрав. Усі в нього ночували. Перше були в Параджанова, а згодом – у Федорівни.

Хто така Федорівна, не дізналися, бо розмова повернула на інше й невпинно потекла далі.

– А чи справді існує така традиція, як наприкінці повісті й фільму?… При домовині бавитися?

– Була. Коли старі люди вмирали, кому по дев’яносто чи сто років, то було таке. Тоді в сусідній хаті – забава.

– У хаті?

– У кімнаті, по-вашому. «Сороку» грали, «бука» тягли…

– Це як?

– «Сорока» – затуляли очі хустков, плескали – вгадати треба було хто. А «бука» – це ноги в ноги, хто кого перетягне.

– А ключку тягли – пам’ятаєте, бабо? Це, дівчата, коли палець у палець гачком – і тягнуть до себе, хто сильніший.

– А ще, було, грушку били. Той, кого праником ударяли в плечі, озирається – в усіх руки позаду: хто вдарив?…

– Яким праником? – озивається Галя. – Такою дошкою, на якій перуть?

– Станьте отам-о… – підводиться з бамбетля баба Ксеня. – Зараз покажу.

Ото вже баба організувала забаву, витягши невідь-звідки вузьку дошку з ручкою. Хто б міг подумати, що будуть отак бавитися, наче діти, постававши за спиною одної з них. А та, яку тицьнуть праником у плечі, обертатиметься й уважно придивлятиметься: в кого його сховано за спиною?… Баба Ксеня стоятиме поряд, спираючись на ціпок, сміятиметься беззубим ротом.

А тоді взялися бабин одяг роздивлятися. Перше Ірина попросилася, а тоді й Магда підхопила: я, каже, такого не маю, хоч у мене вдома велика колекція давнього вбрання. Баба відразу й сховала свої сорочки назад до скрині. Досить, мовляв.

– Можна ваш кептар поміряти? – Ірина торкнулася вовняної безрукавки.

– Поміряти можна, – поважно відповіла баба Ксеня.

Ірина загорнулася в кептар. Біле хутро зсередини, чорна хутряна облямівка зверху, увесь розшитий кольоровими нитками і шнурками, оздоблений червоними китицями.

– Який він теплий!..

– То посидь у ньому, – дозволила бабця. – Він з білої кози…

Живий дух від кептаря йде, огортає, наче бажані обійми. Затишно в ньому.

– Ой, – каже Ірина, – тільки не подумайте, що мені глузд за розум завернув… Знаєте що? Я щойно трембіту почула. Чотири ноти. Такі… – І вона передала голосом уривок висхідної мелодії, не розтуляючи вуст.

– Це попередження, – пахкаючи файкою, озвалася баба Ксеня.

Вона навіть не здивувалася.

– Яке попередження?

– Вівчарі трембітали колись із полонини на полонину, – підхопила Луїза. – Не так, як оце тепер, коли всі з мобілками. А раніше розмовляли трембітами, розуміли трембітарську мову. Те, що ти почула, означає «Увага! Будьте обачні!». Щось таке. Правду кажу, бабо?

– Вуйко ходить, овець дере…

– Ведмідь, – пояснює Луїза товаришкам. – Вуйко – то ведмідь. Кажу ж, це попередження: вважайте, мовляв. Небезпека близько. Як ти це почула?

Ірина лише плечима стенула.

– Гуцульська кров, – мовила бабця. – З гуцулів?

– Н-ні…

– Ая! Кажіть, кажіть. З гуцулів! Були у вашій родині гуцули… – запевнила бабця. – Не страшся, дитино, того, що почула. Це кептар винен. Якщо до речей прислухатися, вони промовляти беруться.

– Та я й не страшуся. Лише якось дивно.

Луїза до подруги:

– Це ніби хтось обізнаний показав тобі під ноги: «Будь обережна».

– Вважайте завтра, – каже баба. – Як ітимете на гору, перше зупиніться й прислухайтеся. Як потік шумить лагідно, вітер віє тихо, низом і ніде не гримить – то добрий знак. Тоді рушайте. – Баба сперлася на ціпок, підвелася. – І напийтеся з дев’яти головиць. Хто за день нап’ється з дев’яти головиць…

Дівчата перезирнулися.

– … тобто з джерел, – підказує подругам Луїза.

– …той цілий рік буде здоровий, – провадить баба, – і справи вестимуться, і ніхто йому лихого заподіяти не зможе.

Здавалося: годі відірватися, відчепитися від справ і знайти час на короткий відпочинок разом. А виявляється: було б бажання! Все можливо, всі дають собі раду без тебе – і вдома, і на роботі. Варто хоч іноді відкинути думку, що ти незамінна. Бодай на три дні забути про це.

… Ідуть угору від Дземброні, куди довіз їх «Шева» й залишився чекати при дорозі. І що вище вони сходять, то гарніша стає Дземброня… Кілька кроків ступиш – і вже інший пейзаж розгортається сувоєм за плечима, виграє всіма відтінками блакитного, зеленого і жовтого. А озирнешся за мить – і не видно вже Дземброні.

До кожного джерельця, що трапляється на шляху, підходять напитися, лічать: «Раз… два…» Проминули порожню кошару, вигорілу ватру; залишили позаду гору Смотрич; ступили в темний ліс, на вузьку стежку, вибиту впродовж багатьох століть, – скільки ніг тут ступало, скільки люду туди-сюди перейшло, аж камені затерлися до блиску…

«Три… чотири…» Студена вода, смачна й солодка, з потічків, з водограю на річці, з джерельця.

На хребті – гігантські кам’яні фігури. Птахи і звірі. Летіли й повзли, а тут на осонні зупинилися перепочити. Що їм кілька хвилин, то людям – сотні років. Ноги вгрузають у м’який мох, плутаються в чорному плетиві зміястих стовбурів жерепів[17]… Вітер міцнішає.

– Туди! – показує Луїза. – На камінь Вухань!

Вище й вище, вже й утомилися, вода з головиць додає їм сил. «П’ять… шість…»

Магда ступає обережно, боїться вивернути ногу, йде мовчки, зосереджено, без вигуків захвату. Галя збирає дорогою чорниці з брусницями, що їх Луїза називає по-місцевому афинами та ґоґодзами. Чорні ягоди вже прив’ялилися, підсохли на сонці й вітрі, а червоні ще не достигли, світять де-не-де рожевим і зеленим. Галині коліна в плямах від розчавлених ягід. Луїза водить носом, наче лісовий звір. Десь багаття палять, каже. Ірина чіпляється поглядом за каміння і, проминаючи, не зводить з нього очей. Їй здається, що воно поволі рухається, змінює форму: щойно тут був гігантський ящір – і от уже йому виростають крила, він перекидається на дивного птаха. Ще кілька кроків – Ірина озирається і бачить