Галина Костянтинівна Вдовіченко - Інші пів’яблука

гусінь перетворилася на ягоди. Вони були наче живі створіння, їх годі було їсти. От і помстилася їй шовковиця. Через сорок років. Ніколи ще Ірина не відчувала плину часу так гостро, як цієї миті в Надвірній.

Везли її в гори мовчазну. Дитинство не пустило її на свою територію, не пізнало в ній дівчинки з високими хвостиками. Змінилася аж так, що навіть ходу їй туди нема?

Коли б то більше часу! Вона б неодмінно знайшла той початок заплутаного лабіринту пройшла його весь, натиснула кнопку на дверях: господарі пустили б її на хвилинку вона б, неначе пароль, сказала їм, що там і де. А може, до неї навіть не озвалися б і дверей їй не відчинили.

У машині вона не встрявала в теревені – дивилася собі у вікно, сидячи за Луїзиною спиною, заледве слухала розповіді про те, у що бавилися на своєму подвір’ї маленькі Галя та Луїза; одна жила там від народження, друга – відтоді як пішла до школи, аж поки життя розкидало їх у різні райони Львова. Про штандер, про бутерброди на долонях (за ними бігали додому у перервах між ловами та козаками-розбійниками), про сховані в землю дівчачі секретики під склом. Хотіла запитати, що саме мало бути на розгладженій позлітці від цукерки: чи тільки квіти, а чи ще щось… Але Магда підхопила: в Ужгороді теж робили секретики, і гралися у вибивайла чи штандера, і мали хатки на деревах.

Гори насувалися щораз ближче, обступали щільніше, затягали у свої володіння, аж поки нарешті в сірих сутінках машина в’їхала в селище Верховину.

– Жєб’є, – оголосила Луїза.

– Як?

– Жаб’є – стара назва, по-місцевому – Жєб’є.

Луїзина бабця сиділа на ослінчику біля хати й пахкала файкою.[11] Незворушна, як гора за її плечима. Обличчя коричневе, глибоко пооране зморшками, наче старе дерево.

– Бабуню, то я! – гукнула Луїза від воріт. – Пізнаєте?

Баба дочекалася, поки машина заїде на подвір’я, тоді витягла файку з рота, пахнула вбік:

– Ти так приїздиш, що вже-м забула, як ся виглядаєш.

«Шева» лишився під плотом, а Луїза рушила до бабці й, розкинувши руки, сховала її в обіймах.

– Слава Йсу! – нагадала бабця, вивільнившись.

– Слава навіки! – підхопила Луїза. – Ой, бабо моя, бабо, ви ніц не змінилися.

Кицька рухнулася коло бабиних ніг, підвелася, потягшись усім тілом. Флокси під тином, далекий гавкіт собак, блідий місяць у високому світлому небі, гори і зовсім уже не вересневе повітря… Луїза підхопила свою бабу, та поважно загасила файку, сперлася на ціпок і на онуччину руку, показавши жилаві пальці, наче пташину лапку. Ходіть, гості, до хати! Суха як тріска, зігнута коцюбою, з уважними насмішкуватими очима. Взута в старі шкіряні постоли, у вовняних шкарпетках, в овечому кептарі. А гості, вбрані всі по-літньому, наче забули, що в горах так ведеться: літо-літо, а як сонце сховалося, вдягайся у тепле, щоб не застудитися.

Баба чекала на Луїзу з товаришками, знала, що їдуть. Власниця садиби (замовлений будиночок стояв неподалік, від бабусиного квітника було видно його краєчок) виконала прохання – попередила, що нині гості будуть.

– Могли б у мене лишитися, – дорікнула баба Ксеня. – А втім, робіть як знаєте, аби вам добре. – Баба почекала, поки зайде киця, тоді загачила двері.

– Ми до тебе приходитимемо. Тут нема де лягти. Сідайте, дівчата, на лаву чи на бамбетель.[12]

Кожну товаришку назвала, про кожну кілька слів сказала, а тоді – до баби:

– Дивися, що тобі привезла.

Повикладала подарунки на стіл.

– Нащо мені стільки?!.. – каже баба, а сама глипає з цікавістю на яскраві пакунки, наче дитина.

Хатинка тісненька: лише кухня й кімнатка. З образами, піччю, металевим ліжком із гігантськими подушками, пофарбованим набіло креденсом[13] і давнім бамбетлем, поточеним шашелем. Запах старого дерева, старечої самотності та нотки м’яти, розвішаної при братрурі[14] на шворці.

– Дитинством пахне! – Луїза торкається пахучої трави, розтирає листочок між пальців. Вона все сприймає насамперед на запах, бо знає: ніс не зрадить, це очі та вуха можуть помилитися.

– Коли їдете?

– За два дні.

– Е-е-е. Хіба так можна? Тільки-но вступили…

– Ай, бабо, два чудові дні попереду… Роботи маємо в місті, мусимо вертатися…

Баба вмощується на бамбетлі, розправляє свої спідниці: їх щонайменше дві – під верхньою промайнув край спідньої, смугастої. Показує кривим пальцем:

– Он там-о, дитино, візьми гуслянку.[15] А в братрурі – теплий бануш,[16] такий, як любиш.

– Самі варили?

– Та де, дитино, я вже ніц не годна. То Маруська приходила.

– Дивися, мала-мала, а готувати вміє.

– Яка мала? Вона видаєси за місяць… Добра ґаздиня з неї буде. Беріть бануш із бринзов. Хазяйнуйте самі…

Баба керувала навсидячки: тарілки – там-о, виделки – он там. Не звертала уваги на клацання фотоапарата – Галя, спитавши дозволу, крутилася з об’єктивом навколо неї та по всій хаті.

Їла бабця як той горобчик – дві ложки банушу, дрібка бринзи, ковток гуслянки. Натомість ромова баба припала їй до смаку: половину подужала, а половину лишила собі на ранок. Смачна паска, сказала, м’якенька й солодка. І накрила її рушником. Ще й цукерку одну розвинула, за щоку сховала…

Розповіли бабі Ксені про те, що завтра йтимуть на гору Піп Іван. Завтра не варто, попередила баба. Завтра на горі буде вітер, нема чого завтра пхатися.

– А позавтра? – запитала Луїза.

– Тоді можна, – сказала баба. – То буде інший день.

– То підемо в суботу, – поклали собі. – А завтра тут усе обходимо-об’їздимо. А тепер – час спати. Добраніч, бабо.

Такий склався день, що й тижня вартує. Того вечора довго-довго сиділи перед каміном. Будиночок із грубого білого брусся, двоповерховий, із чотирма невеличкими спальнями нагорі й однією великою вітальнею-кухнею внизу. Він тримав іще запах свіжого дерева й нових меблів. Таких садиб тепер у Верховині чимало. А цю – чомусь без назви – Галя, обійшовши всі закутки, найменувала «Дві лисички». Бо у вітальні біля канапи шкірилися чучела двох молодих лисичок-сестричок, викликаючи щемкий неспокій байдужим поглядом пластмасових очей.

Уже й не згадати, коли отак сиділи й гомоніли, нікуди не поспішаючи. Зателефонували рідним, упевнилися, що вдома все гаразд. Дивились у вогонь, усе глибше поринаючи у спокій та розмову.

– …Вона тільки раз виїздила. До Києва. Коли озвучували фільм «Тіні забутих предків». Давно це було! Знімалася. Розкаже вам завтра, як буде цікаво. І після того – нікуди й ніколи. Вона до міста байдужа.

Світанок був тихий, лише півень неподалік запіяв і змовк. У прочинених вікнах стояли віддалік нерухомі