Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ ХІV,

у якому відбувається несподіванка

Завадило йому чудесне видіння в образі пастушки Марсели, яка з’явилась на вершині гори. Першої ж миті кожному стало зрозуміло, що краса дівчини вочевидь перевершує власну славу. Всі затамували дихання, спрямувавши захоплений погляд у її бік. Лише Амбросіо обурено вигукнув:

— Може, ти прийшла, о хижий василіску[32] цих гір, дізнатись, чи не хлине при твоїй появі кров із ран нещасного, якого твоя жорстокість позбавила життя? Або з висоти хочеш помилуватись наслідком своїх жахливих вчинків, на зразок Нерона,[33] котрий спостерігав за палаючим під ним Римом? Кажи нам негайно, навіщо ти тут!

— Ні, Амбросіо, не для того! — дзвінко відповіла Марсела. — Я прийшла довести, як помиляються ті, хто звинувачує мене у власних бідах і смерті Хризостома. А отже, прошу уважно слухати сказане мною.

За вашими ж словами, небо обдарувало мене красою, яка обеззброює вас, змушуючи кохати мене. І при цьому ви впевнені, що і я маю вас любити. Завдяки природному розуму, даному мені Господом, я добре усвідомлюю, що все чудове гідне любові. Однак не розумію, чому та, кого люблять, повинна кохати того, хто її любить, лише тому, що вона бажана.

А зараз спробуйте уявити, що закоханий у красу потворний і, як усе потворне, викликає огиду. То чи не було б дивно, якби він сказав: «Я люблю тебе за вроду, покохай і ти мене, незважаючи на мою потворність». Навіть хай вони обидва прекрасні, але це не означає, що помисли їхні схожі. Закохуються не в будь-яку красу; буває, вона тішить погляд, проте не підкорює сердець. Чула я, що справжнє кохання неподільне, і його неможливо досягти силоміць. Тож чому ви хочете, щоб я вчинила проти волі, тільки тому, що кажете, мовляв, любите мене? А от коли б небо, навпаки, створило мене потворною, хіба мала б я право засуджувати вас, що немила вам? Я своєї вроди не вибирала. І якщо змії не можна дорікати за дану їй природою отруту, хоча вона нею вбиває, то і я не заслуговую осуду, що красива. Адже краса порядної жінки — це ніби далекий вогонь або гострий меч, що не обпалює і не ранить того, хто до них не наближається.

Я народилась вільною, і щоб жити вільною, обрала безлюдність долин. Дерева цих гір — моє товариство, прозорі води струмків — мої люстра. Їм я довіряю свої мрії та свою красу. Кого заворожив мій погляд, тих переконують у помилковості їхніх сподівань мої слова. Оскільки я не живила надією ні Хризостома, ні будь-кого іншого, то доречніше припустити, що його згубила не моя жорстокість, а власна впертість. Якщо він, ігноруючи сказане мною, продовжував добиватись свого і плисти проти вітру, то хіба дивно, що його поглинула течія безрозсудності? Заохочуючи Хризостома, я кривила б душею. Тепер вам вирішувати, чи винна я в його стражданнях!

Хай ця подія служить майбутньою пересторогою всім, хто прагне моєї прихильності. Хай вони усвідомлять, що якщо хтось помре через мене, то він загине не від ревнощів і не від горя, бо хто нікого не любить, той ні в кого не може викликати ревнощів, а відмовити комусь ще не означає принизити.

Хто називає мене хижим василіском, хай лишить мене у спокої як зловредне створіння; хто називає невдячною, хай мені не догоджає; кого я не помічаю, хай сторониться мене; хто називає жорстокою, хай не переслідує мене. Хризостома довела його нестерпність і пристрасна жага, то навіщо ж звинувачувати мою порядність і скромність?

Маю, як ви знаєте, власне багатство, а чужого мені не треба. Вдача у мене волелюбна, і я не бажаю нікому підлягати. Нікого не люблю, однак ні на кого й не гніваюсь. Я нікого не обманюю і нікого не спокушаю, не насміхаюсь над кимось та не пускаю очима бісиків перед іншими. Мрії мої не виходять за межі довколишніх гір, а коли й так — то тільки задля того, щоб милуватися красою небес.

З цими словами Марсела розвернулася і зникла у лісовій хащі, залишивши присутніх у німому здивуванні, як своєю розсудливістю, так і справді неземною вродою. Але дехто, кого боляче поранили незрівнянні стріли її променистих чарівних очей, кинулись було їй навздогін. Їхній рух помітив Дон Кіхот, якому негайно привиділася добра нагода виконати власний лицарський обов’язок, що велить рятувати юних дівчат, котрим загрожує небезпека. Поклавши долоню на рукоятку меча, він голосно й чітко вимовив:

— Жодна особа, будь-якого звання і стану, не насмілиться переслідувати прекрасну Марселу, якщо не хоче викликати на себе мій жахливий гнів. Вона недвозначно довела свою невинність у смерті нещасного юнака, досить прозоро давши зрозуміти, що буде ігнорувати мольби своїх залицяльників. Марсела гідна всілякої поваги, оскільки у світі навряд чи знайдеться дівчина, яка мала б подібні чесні наміри.

Зрештою, чи то через погрози Дон Кіхота, чи то зваживши на заклики Амбросіо віддати останню шану Хризостому, ніхто не рушив з місця до закінчення похорону. Встановивши важкий камінь на свіжий могильний пагорб, вкритий квітами, учасники сумної церемонії висловили співчуття другу небіжчика й розпрощалися з ним.

Те саме зробили Вівальдо з товаришем, а коли Дон Кіхот, побажавши усього найкращого гостинним пастухам, підійшов прощатись, вони запросили його разом прямувати до Севільї — дуже вдалого, на їхню думку місця для шукачів пригод. Той подякував, однак відмовився, бо йому, бачте, спочатку належало очистити навколишні гори від лихих розбійників, які, ходять чутки, грабують подорожніх. Обоє дворян не наполягали і, попрощавшись, продовжили свій шлях. Натомість Дон Кіхот вирішив розшукати пастушку Марселу й запропонувати їй захист. Проте не так сталося, як гадалося.

Розділ XV,

у якому йдеться про нещасливу пригоду Дон Кіхота при зустрічі з бездушними янґýасцями[34]

Понад дві години витратив ідальго на безупинні пошуки, і врешті натрапили вони на луку, повну соковитих трав, поряд з якою дзюрчав спокійний струмочок із прозорою холодною водою, котрий просто таки спокушав перебути полуденну спеку біля себе. Дон Кіхот і Санчо Панса відпустили своїх скакунів пастися, а самі сіли закусити тим, що ще лишалось у саквах.

Санчо й гадки не мав спутувати Росінанта, який досі демонстрував зразкову поведінку. Здавалось, цю сумирну істоту не збили б із праведного шляху всі кобилиці пасовиськ Кóрдови.[35] Але провидінню разом із