Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Спочатку їхня бесіда неспішно точилася навколо дивацтв і краси Марсели й смерті Хризостома, та згодом характер розмови змінився. Зокрема, один із кабальєро, який відрекомендувався Вівальдо, спитав Дон Кіхота, що спонукало його мандрувати такою мирною країною, озброївшись у подібний спосіб.

— Мій рід занять, — пояснив ідальго, — не передбачає іншого способу. Привільне життя, розваги й бездіяльність вигадані для розбещених придворних, а труднощі, тривоги та подвиги створені для тих, кого у світі називають мандрівними лицарями. Так, сеньйори, ви бачите останнього, хоч і не вельми гідного, представника, безсумнівно, відомого вам з анналів англійської історії славетного ордену лицарів Круглого столу. Я подався в цю безлюдну глухомань у пошуках пригод, керуючись рішучим наміром мужньо витримати послані мені долею найнебезпечніші випробування, допомагаючи слабким та нужденним.

Почувши це, всі, у тому числі й ті, хто вперше з ним зустрівся, пересвідчились, що перед ними справді божевільний. Аби веселіше здолати решту шляху, дотепник Вівальдо вирішив дещо під’юджити супутника:

— Схоже, сеньйоре мандрівний лицарю, ви дали обітницю, ще суворішу за обітницю монахів-самотників.

— Можливо, і вона така ж сувора, — відповів Дон Кіхот, — але що така ж корисна світові, не впевнений. Якщо вже говорити відверто, солдат, котрий виконує наказ, робить не менше, ніж той, хто ним командує. Себто, я хочу сказати, що монахи в тиші та спокої просять у небес земного блага, однак ми, воїни і лицарі, здійснюємо те, про що вони моляться: захищаємо цю землю нашими мечами, відкриті палючим сонячним променям улітку і тріскучим морозам узимку.

— Повністю з вами згоден, — кабальєро приклав руку до грудей. — Проте серед деяких інших рис одна мені особливо не до вподоби у мандрівних лицарів: замість того щоб у хвилину серйозної небезпеки вручити власну долю Господові, як і належить кожному істинному християнину, вони пристрасно віддаються під покровительство своїх дам, ніби саме ті — їхні божества, а це трохи пахне чимось на зразок язичництва.

— Але, сеньйоре, — палко заперечив Дон Кіхот, — так і має бути, інакше лицар не гідний цього звання. Перед тим як вчинити подвиг, він зобов’язаний, навіть якщо його ніхто не чує, хоч пошепки звернутись до коханої по підтримку. Тому існує чимало прикладів у романах. Водночас це зовсім не означає, що лицарі не моляться Богові.

— Однак ви не розвіяли моїх сумнівів — пролунало скептично, — і я не впевнений, що всі мандрівні лицарі мають даму серця, адже не всі вони закохані.

— Цього не може бути, — категорично хитнув головою Дон Кіхот. — Закоханий лицар — це так само природно, як, наприклад, зоряне небо.

— Якщо не помиляюсь, — продовжував гнути своє Вівальдо, — в дона Галаора, брата хороброго Амадіса Галльського, ніколи не було об’єкта пристрасті, що не завадило йому набути слави безстрашного лицаря.

На це Дон Кіхот відповів прислів’ям:

— Сеньйоре, одна ластівка весни не робить. Крім того, мені достеменно відомо, що закоханим він усе ж був, але старанно ховав свої почуття.

— Якщо я правильно розумію, ви теж не виняток? Тоді переконливо прошу вас, від імені усіх присутніх і від себе особисто, назвати нам ім’я, місце народження, титул вашої дами та описати її зовнішність. Вона почуватиметься щасливою, коли увесь світ знатиме, що її кохає і служить їй такий лицар, як ви.

— Не знаю, не знаю… — задумливо мовив Дон Кіхот. — Утім, поступаючись вашому ввічливому проханню, можу повідомити, що її ім’я — Дульсінея; народилась у Ель-Тобосо, в місцевості Ла-Манча. Вона щонайменше принцеса, оскільки є моєю королевою та господинею. Зовнішність її — надприродна, бо втілює всі можливі й неможливі ознаки краси, якими поети наділяють коханих: волосся — золото, чоло — Єлисейські поля,[30] брови — небесні веселки, очі — сонця, щічки — троянди, вуста — корали, зуби — перлини, шия — алебастр, перса — мармур, руки — слонова кістка, а білизна шкіри — сніг. Походить моя обраниця з роду Тобосо Ламанчських, який хоч і не старовинний, але спроможний започаткувати знатні покоління грядущих епох.

— Хоча сам я належу до роду Качупінів Ларедських,[31] — натхненно просторікував співбесідник, — але не насмілюся поставити його поряд із родом Тобосо Ламанчських, незважаючи на те, що, чесно кажучи, дізнався про нього вперше.

— Невже вперше? — вражено вигукнув Дон Кіхот.

Свідки цього діалогу остаточно впевнилися, що в нашого лицаря не всі дома. Вірив йому лише Санчо Панса, який знав Дон Кіхота практично з дня свого народження. Єдине, в чому він трішечки сумнівався, — це існування красуні Дульсінеї, бо зроду не чув про таку принцесу, хоча й жив неподалік від Ель-Тобосо.

Розмова ще не скінчилась, коли в ущелині між двома високими скелями з’явилися зо двадцять пастухів у чорних кожухах і з вінками на головах. Шестеро тримали ноші, прикрашені квітами.

— Ось несуть Хризостома, — вимовив Педро, — а он гора, біля підніжжя якої той хотів бути похованим.

Група прискорила ходу й підійшла до місця поховання майже одразу за жалобною процесією. Її учасники саме зібралися навколо небіжчика, а четверо з них гострими заступами почали копати могилу.

Шанобливо привітавшись, Дон Кіхот та його супутники наблизились. Обличчя померлого, якому можна було дати років тридцять, ще зберігало сліди колишньої краси й витонченості. Поблизу тіла було складено кілька книжок і багато рукописів як у сувоях, так і розгорнутих.

— Можливо, вам буде цікаво, — звернувся до прибулих, судячи з усього, приятель покійного, Амбросіо, — що тут, за словами Хризостома, він уперше зустрів Марселу, на цьому ж місці вперше освідчився їй у коханні, і саме тут вона востаннє довела його до відчаю власним презирством, внаслідок чого мій друг більше не бачив сенсу в жалюгідному земному існуванні. Чоловік цей мав чисту світлу душу, збагачену різноманітними позитивними якостями. Він кохав, проте до нього мали відразу, він захоплювався, однак його зневажали — він намагався зворушити хижака й зігріти холодний мармур. І всього-на-всього тільки став здобиччю смерті у розквіті літ через пастушку, яку прагнув увіковічнити в пам’яті людей, доказом чого могли б стати ці віршовані рукописи. Але я їх спалю після похорону, бо це наказ товариша.

— Гадаю, — м’яко сказав Вівальдо, — ви утримаєтесь від такого поспішного кроку, оскільки немає виправдання виконавцю чийогось розпорядження, яке суперечить здоровому глузду. Навпаки, вам треба зберегти поезію вашого друга, щоб вічно жила жорстокість Марсели, слугуючи пересторогою нащадкам, аби вони уникали подібної прірви. Хай знають, який трагічний кінець чатує на тих, хто стрімголов мчить стежиною, що її відкриває їхнім очам безрозсудне кохання.

Сповнений бажання дізнатись зміст рукописів, він нахилився, узяв